Читаем Дух Росії полностью

Проте облишмо Герцена і Бакуніна, вони ж до певної міри були соціалістами. Але що робити з Самаріним і Міллером, чи навіть із Лєонтьєвим, яких, либонь, ніхто не підозрюватиме в ліберальних, не кажучи вже про революційні настрої? Що робити з усією практикою російської політики в Європі від Олексія, батька Петра І, до Миколи ІІ – з політикою, що знову й знову фактично поривала з принципами легітимізму, займаючись революційно-демагогічною пропагандою між українськими і польськими селянами проти їхніх знатних "панів" і такою ж мірою між фінськими селянами ("торпасами". – Д. Д.) проти керівників селянського руху за незалежність, між балканськими "рая" проти їхніх турецьких "поневолювачів", як і між слов'янськими селянами в Австро-Угорщині проти "німецької та угорської буржуазії, яка їх експлуатувала"? Що робити з самою ідеєю царату, тим "царством бідних", тією диктатурою на користь незаможних, що так разюче нагадує радянську ідеологію – також "диктатуру бідних проти багатих"? Чи були ініціатори тієї політики – всі ті ордин-нащокіни, меншикови, ґорчакови, ізвольські, шебеко і гартвіґи та інші царисти агентами світової революції? Якщо звернутися до більшовицької ідеї – мобілізації мусульманських народів проти "західного імперіалізму", то тут теж треба привітати не вождів третього Інтернаціоналу з їхнім винаходом, а їхніх вчителів; позаяк вже цей самий Лєонтьєв писав, що "небезпека для Росії постала на Заході" і що проти цього потрібно шукати союзників: "Якщо б іслам захотів стати таким союзником, то й краще"; оскільки "в самій російській вдачі наявні дуже сильні і значні риси, що набагато більше нагадують турків, татар чи й інших азійців – чи навіть взагалі нікого, – ніж слов'ян!". Союз із мусульманами вже тому був би вигідним, що вони не пройняті жодним "європеїзмом" [14]. Чи більшовизм не з тієї ж причини шукає союзників там само для свого, як його назвав Каутський, татарського соціалізму?

Наступні приклади можна проігнорувати, можна навести майже безконечну низку з них, можна також цитувати й інших слов'янофілів – у будь-якому разі можна бути певним, що там усюди фігурував Ленін. Можна навести цитати з творів чи промов останнього – і безпомилково наштовхнемося на плагіат із панслов'янської євангелії. "Флірт" із революцією і пролетаріатом тут такий самий, як і там. Хрестовий похід проти буржуазії тут такий самий, як і там. Кокетування з Азією тут таке саме, як і там. Громи і блискавки проти принципу легітимізму тут такі самі, як і там. На боці обох єдина мета – знищення "загниваючої" Європи ad majorem Moscoviae gloriam, тої Європи, що ворожа до всіх без винятку досі наявних форм російської держави.

Саме в цьому і в нічому іншому полягає спільна суть обох форм російського імперіалізму – царського і більшовицького. Це серед інших уже збагнув передреволюційний публіцист Страхов, коли стверджував: "Якщо ми розглянемо наш нігілізм у цілому, в загальній наявності його висловлювань, то визнаємо його скептичну думку стосовно Європи (а не буржуазії! – Д. Д.) як його найважливішу рису вдачі. Люди найсправжнісінького російського напряму щодо цього надзвичайно часто цілком згідні з думками нігілістів" (хотілося б додати, і навпаки. – Д. Д.) [15]. Це також збагнув Леруа-Больє, на думку якого, нігілізм – якийсь вид протесту Росії проти Європи [16]. Протест, що в садистських мріях іноді висловлювався про те, що Париж зітруть з лиця землі, іноді в спрямованих до європейського робітничого класу пропозиціях "улаштувати різанину їхніх обуржуазнених керівників", що дозволив собі колись такий собі Зінов'єв-Апфельбаум (на конгресі німецьких "самостійників" у Галле. – Д. Д.), – протест варварів, які "блукають Європою…і в тому вбачають насолоду, якщо знайдуть те, що можна зруйнувати…не маючи й найменшого поняття, що за культурні скарби вони при цьому руйнують" (Достоєвський, див. вище. – Д. Д.). Їхні демагогічні лозунги знову ж таки ніщо інше, ніж засіб боротьби, свого роду важкий лігроїн, яким, як висловлюється Герцен, кожному росіянину потрібно полити споруду західної культури, що коле його в очі, для того, щоб на згарищі міг влаштуватися або якийсь "земний всеволодар", цар або ж диктатор над світовим пролетаріатом Ленін чи Троцький-Бронштейн. Якщо цього вимагають інтереси Росії, то панслов'яніст чи царист стане революціонером і ворогом буржуазії, а соціаліст-більшовик – прихильником червоного царату і союзником азійських шовіністів.

Розглядаючи роль радянської Росії в соціальних рухах Європи, розуміємо, що її доктрина (подібно до доктрин російського імперіалізму. – Д. Д.) тільки позірно стає на ту чи іншу сторону, що поборюють одна одну в Європі; по суті, однак, та ідея ставиться вороже до європейства як до цілості. Так передше в Росії на основі московітської селянської "общини" (спілки) зі спільною власністю на землю об'єдналися соціалісти і панслов'яністи. Як у конфлікті 1914 року, так і в конфлікті 1917 року ми знову ж таки вбачаємо конфлікт двох культур, двох національних ідеалів.