Читаем Дух Росії полностью

Хіба є, принаймні, зерно правди у цих словах геніального московіта? А якщо й так, то чи стосуються його слова тільки таких мандрівників революції, як Бакунін чи навіть Герцен, який вигуком "Нехай живе хаос, vive la mort!" кидає своє прокляття західному світу. Чи вони спрямовані на адресу ленінових епігонів, які проголосили загибель європейської демократії? Можливо, вони спрямовані також на головного прокурора російського "найсвятішого синоду", Побєдоносцева, який саме на цю демократію, ту "велику брехню нашої епохи" кидав громи і блискавки? Чи спрямовані вони тільки на духовних нащадків Бакуніна, російську Червону армію, чи й на військо царя, яке з аналогічним хвилюванням говорить про перетворення галичан та інших західних українців на православних росіян так, як вони хотіли зробити більшовиків російськими комуністами? Невже вони не стосуються того війська, яке настільки ж невгамовно прагне накинути Європі свій "pax Moscovitica", якого Ленін жадав втягнути до своєї комуністичної Ліги Націй, до своєї "societas Leniana (чи leonina)"? Хіба можливо питання Достоєвського віднести тільки до Червоних кінних армій, які свою соціальну систему – систему "рад" – несли на Захід, чи й до солдатні Катерини ІІ, яка також принесла з собою до України тодішню соціальну систему Росії, а саме – кріпацтво?

Якщо це й справді так, то – під час цих мандрівок Європою озброєних і неозброєних московітів різних генерацій, які мають втіху, що там щось можна зруйнувати: одного разу Греко-Католицьку Уніатську Церкву, іншого – капіталістичний лад – чи не маємо ми при цьому справу з явищами одного й того ж роду, з постійністю, що універсальніша і небезпечніша, ніж більшовизм і царат? З певністю можна стверджувати, що це власне саме так і є, що як ідеологія московітського комунізму, так і ідеологія царату становлять лише дві різні форми однієї й тієї ж суті, одного й того ж феномену загального характеру, і це ніщо інше, як московітське месіанство, що веде війну проти Заходу. Перед нами постає більшовицька Росія з піднятою для погрози рукою, спрямованими і сповненими жадібністю очима на все, вона, так само, як і Росія Миколи І, видивляється за тим, "де є ще щось, що можна понівечити".

Належну відповідь уже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті, які колись плекали "народовольство", а пізніше були разом із ним у "чека" і "пролеткультах", – носії ідеї російського месіанства; російська "інтелігенція", на її власну думку, – хоронителька і втілення ідеалів "правди і права", пророчиця великої місії російського народу, вона мала б ощасливити весь людський рід, і, як ми вважаємо, вона – "барабанщик" московітського, петербурзького, петроградського, ленінградського і знову ж таки московітського імперіалізму, сентиментальний апологет московітської "жаги до Заходу", строгий обвинувач в історичній правовій суперечці між націями, який, заплямований кров'ю, стукає у двері західних країн, цей "advocatus diaboli".