- Якби я гост­ри­ти не го­ди­лась,- ска­за­ла Осел­ка,- то ско­ри­с­та­ла­ся б ва­шою по­ра­дою. Але нині люб­лю вас са­ме тим, що не хо­чу бу­ти з ва­ми. Бо як не кажіть, а, став­ши но­жем, ні­ко­ли стільки са­ма не пе­реріжу, скільки всі ті ножі і мечі, які я за своє жит­тя на­гост­рю. А в наш час на осел­ки ду­же су­туж­но…

БАЙКА "ОРЕЛ І ЧЕРЕПАХА"

На дубі, що по­хи­лив­ся до во­ди, сидів Орел, а поб­ли­зу Че­ре­па­ха про­повіду­ва­ла своїй братії:

- Гори во­но вог­нем оте літан­ня! Покійна на­ша пра­ба­ба, дай бо­же їй царст­во не­бес­не, зги­ну­ла, як вид­но з пе­ре­казів, за те, що по­ча­ла вчи­ти­ся в Ор­ла сеї гиб­лої на­уки. Сам Лю­ци­пер та­ке ви­га­дав!…

- Слухай-но, ду­ре­по! - обірвав її про­повідь Орел.- Не то­му за­ги­ну­ла пре­муд­ра твоя пра­ба­ба, що літа­ла, а то­му що взя­ла­ся не за свою спра­ву. Літа­ти не гірше, ніж пов­за­ти.

Сила: Праг­нен­ня на­со­лод і сла­ви ба­гатьох зби­ває у про­тип­ри­род­ний стан. Се тим шкідливіше для них бу­ває, чим більша та­ка невідповідність. І зовсім не­ба­гатьох ма­ти зро­ди­ла, приміром, до філо­софії і доб­рос­лав­но­го жит­тя.

БАЙКА "СОВА І ДРІЗД"

Тільки по­ба­чи­ли Со­ву пташ­ки, як по­ча­ли її нав­ви­пе­ред­ки скуб­ти.

-І не по­ри­ває вас до­са­да, пані,- спи­тав Дроз­дик,- що на вас, не­вин­ну, на­па­да­ють? Чи не див­но се?

-Анітрохи,- відповіла та.- Во­ни й поміж се­бе завж­ди чи­нять так са­мо. А що­до до­са­ди, то во­на для ме­не тер­пи­ма, бо хоч ме­не со­ро­ки й во­ро­ни з гра­ка­ми ску­буть, про­те Орел з Пу­га­чем не чіпа­ють, та й афінські гро­ма­дя­ни по­ва­жа­ють ме­не.

Сила: Ліпше в од­но­го ро­зум­но­го і доб­ро­го бу­ти у лю­бові та шані, ніж у ти­сячі дурнів.

БАЙКА "ЗМІЯ І БУФОН" [2]

У час, ко­ли вес­ною Змія ски­ну­ла ли­но­ви­ще, її по­ба­чив Бу­фон.

- Боже, пані,- гук­нув зди­во­ва­но,- відмо­лоділи! Що за при­чи­на? Роз­кажіть…

- Я вам за­люб­ки дам по­ра­ду,- відповіла Змія.- Ходіть за мною!

І по­ве­ла Бу­фо­на до тої щіли­ни, крізь яку во­на не­що­дав­но лед­ве про­дер­лась і ски­ну­ла з се­бе усю ста­ру оде­жи­ну.

- Ну ось, па­не Жа­бо, пролізьте крізь цей прохід. А як про­лі­зе­те - вщент оно­ви­тесь, ли­шив­ши по сей бік весь не­по­тріб.

- Ти що, хо­чеш ме­не за­да­ви­ти тут? - скрик­нув Бу­фон.- Та хо­ча мені й по­щас­тить пролізти, то усю шку­ру з ме­не зде­ре…

- Не гнівай­тесь,- відка­за­ла Змія.- Це єди­ний шлях зро­би­ти те, що вда­ло­ся мені.

Сила: Чим кра­ще доб­ро, тим більшим тру­дом, на­че ро­вом, во­но об­ко­па­не. Хто тру­да не док­ла­де, той до доб­ра не прий­де.

БАЙКА "ЖАБИ"

Коли ви­сох­ло озе­ро, жа­би пост­ри­ба­ли шу­ка­ти собі но­ве жит­ло. На­решті усі за­гу­ка­ли:

- Ох, яке ве­ли­чез­не озе­ро! Бу­де во­но нам довічним жит­лом!

І стриб­ну­ли ра­зом у нього.

- А я,- ска­за­ла од­на з них,- виріши­ла жи­ти в од­но­му із дже­рел, що на­пов­ню­ють ва­ше озе­ро. Он­де ба­чу за­рос­лий лі­сом горб, який по­си­лає сю­ди ба­га­то струмків, сподіва­юся знай­ти там для се­бе дже­ре­ло.

- А навіщо, тітонько? - спи­та­ла мо­ло­денька жа­ба.

- А то­му, го­лу­бонько моя, що стру­моч­ки мо­жуть по­тек­ти в інший бік, а ва­ше озе­ро мо­же так са­мо ви­сох­ну­ти. Дже­ре­ло ж для ме­не завж­ди надійніше од ка­люжі.

Сила: Вся­ка розкіш мо­же зу­божіти і ви­сох­ну­ти, як озе­ро, ли­ше чес­не ре­мес­ло за­без­пе­чить не­пиш­не, але спокійне існу­ван­ня… Скільки ба­гатіїв щод­ня ста­ють жеб­ра­ка­ми. В цьо­му єди­ним спасінням є ре­мес­ло…Най­бідніші ра­би не­рі­д­ко по­хо­дять від предків, що жи­ли в ка­люжі ве­ли­ких при­бутків.

БАЙКА "ДВА КОШТОВНІ КАМЕНІ - ДІАМАНТ І СМАРАГД"

Високої якості Сма­рагд, що жив у славі при ко­ролівсько­му дворі, пи­ше своєму при­яте­леві Діамантію та­ке:

«Люб'язний дру­же!

Шкодую, що ти не дбаєш за свою честь і жи­веш схо­ва­ний у по­пелі. Твоя вартість мені відо­ма. Ти гідний чес­но­го і ви­д­но­го місця, але нині ти схо­жий на свічник, що світить сок­ро­вен­ним світлом, але схо­ро­не­ний під спу­дом. Нічо­го не вар­те світло, що не ди­вує і не зве­се­ляє людське око. Сього тобі й ба­жаю, з по-ша­ною - твій друг Сма­рагд.

Дорогий мій дру­же! - відповів Діамант.- На­ше світло жи­вить ли­ше людське мар­нос­лавст­во. Хай во­ни див­ляться кра­ще на ся­юче не­бо, ніж на нас. Ми ли­ше кво­лий йо­го відблиск. А ціна на­ша й честь завж­ди ли­шається в са­мих нас. Шліфу­вальни­ки не на­да­ють її нам, а відкри­ва­ють. Від то­го, що лю­ди пох­ва­лять нас, цінність на­ша не збільшиться, а зне­ва­га, за­бут­тя і ху­ла від то­го не змен­шаться. Ли­ша­юся з та­ки­ми ось дум­ка­ми - твій друг Діамантій».

Сила: Ціна і честь - од­не і те ж. Пус­тоцвіт при­би­рає блис­ку­чо­го виг­ля­ду, при­би­рає по­до­бу фальши­во­го діаман­та і злодійської мо­не­ти. Освіченість, ми­ло­сер­дя, ве­ли­ко­душ­ні­сть, спра­вед­ливість, постійність і цнот­ливість - ось ціна на­ша і честь! Дав­ня при­каз­ка го­во­рить: «Ду­рень шу­кає вид­но­го місця, а ро­зум­но­го і в кут­ку вид­ко».