Читаем БАЙКИ ХАРКІВСЬКІ полностью

Соловей. О, прос­та­че! Хіба мож­на вип­ро­си­ти друж­бу? Тре­ба ро­ди­ти­ся для неї. Я час­то співаю ось цю мою пісеньку, кот­ру вив­чив іще від батька мо­го: «Подібно­го до подібно­го ве­де бог».

Жайворонок. І мій батько цюю пісеньку співає. А я до те­бе, як у іншо­му, так і в сьому подібний; ти співаєш пісню при­роді, усьому жи­во­му, а я слав­лю при­ро­ду, і в сьому, вла­с­не, весь наш глузд.

Соловей. Га­разд, я з то­бою по­то­ва­ри­шую, як­що ти в са­ду жи­ти­меш.

Жайворонок. А я бу­ду щи­рим твоїм при­хильни­ком, ко­ли ти осе­лиш­ся у сте­пу.

Соловей. Ой ні, не тяг­ни ме­не в степ: степ - се для ме­не смерть! Як ти в ньому жи­веш?

Жайворонок. Ой ні, не тяг­ни ж ме­не в сад: сад - це моя смерть, як ти в ньому жи­веш?

- Годі вам, брат­тя, дуріти,- про­мо­вив Дрізд, що сидів не­да­ле­ко.- Ба­чу, ви на­род­жені для друж­би, але не тя­ми­те лю­бові. Не шу­кай те, що тобі до впо­до­би, а те, що при­не­се ко­ристь твоєму дру­гові, тоді і я ла­ден бу­ти третім ва­шим дру­гом.

Потім, ко­жен по-своєму заспівав­ши, зат­вер­ди­ли вічну друж­бу.

Сила: Си­ми трьома пта­ха­ми виз­на­чається доб­ра друж­ба. Друж­бу годі вип­ро­си­ти, ку­пи­ти чи си­лою вир­ва­ти. Ми лю­би­мо тих, ко­го лю­би­ти нам при­ро­дою да­но,- се так са­мо, як спо­жи­ваєм те, що при­роді да­но… І як не мож­на ко­ня з вед­ме­дем, а со­ба­ку з вов­ком впряг­ти у віз, так годі сподіва­ти­ся, щоб не відірва­ло­ся ста­ре сук­но, при­ши­те до но­во­го, і гни­ла дош­ка, прик­леєна до свіжої. Та­ка ж нез­го­да є між дво­ма людьми різної вдачі, а най­більша нес­порідненість між доб­рим і злим сер­цем. Жай­во­ро­нок з дроз­дом і со­ло­ве­й­ком мо­жуть при­яте­лю­ва­ти, але з яст­ру­бом чи не­то­пи­ром - ніко­ли. Од­не ли­ше не­мож­ли­ве для жай­во­рон­ка - жи­ти в са­ду, так са­мо як со­ло­вей­кові жи­ти в сте­пу. Се у греків зва­ло­ся Ан­ти­патія. А в усьому іншо­му між ни­ми од­на­ко­ва вда­ча - Сим­патія.

Не слід при­не­во­лю­ва­ти дру­га до то­го, що те­бе зве­се­ляє, а йо­го му­чить. Ба­га­то хто зга­даній при­казці пе­ре­чить: тре­ба, мов­ляв, і во­рогів лю­би­ти. Без­пе­реч­но, але друж­ба та­ка са­мо, як і ми­лос­ти­ня; ба­га­то сту­пенів ото­чу­ють центр прес­то­лу її. Усім доб­родійни­ком бу­ти мо­жеш, але не повірни­ком. Інак­ше бла­годіємо ми до до­машніх та ро­дичів, інак­ше - до гос­тей і сторонніх…

Щасливий той, хто хо­ча б тінь доб­рої друж­би зумів здо­бу­ти. Нічо­го не­має до­рож­чо­го, со­лод­шо­го і ко­риснішо­го за друж­бу. В Росії доб­ре про се ка­жуть: «В по­ле пше­ни­ца го­дом ро­дит­ся, а добрьій че­ло­век всег­да при­го­дит­ся». «Де був?» - «У дру­га».- «Що пив?» - «Во­ду, кра­ще во­ро­жо­го ме­ду». Є й на Вкраїні при­каз­ка: «Не май сто рублів, а май од­но­го дру­га». Але не гідний дружньої лю­бові той, хто підно­сить щось ви­ще за друж­бу і не кла­де її за наріжний каміньі прис­та­но­ви­ще всіх своїх справ і ба­жань. Со­ло­вей ім'я своє прес­лав­не віддає доб­ровільно дру­гові. Со­лод­ка во­да з то­ва­ри­шем - слав­на з ним і бе­зо­собність. Ка­тон ска­зав: «Про­пав той день, що ми­нув без ко­ристі». Але Тра­ян (чи, мо­же, Тіт) іще ясніше: «О друзі! Зги­нув день мій - я ніко­му не при­ніс ко­ристі!»

Будь-якій владі, зван­ню, чи­нові, ста­ну, ре­мес­лу, на­укам по­ча­ток і кінець - друж­ба, ос­но­ва, спілка і вінець суспільс­т­ву. Во­на сот­во­ри­ла не­бо і зем­лю, зберіга­ючи світ світів у красі, по­ряд­ку і в зла­годі…

…Нащо тяг­ну­ти тру­би во­до­го­ну ту­ди, де б'є чис­те дже­ре­ло - батько й го­ло­ва всіх струмків… Не­да­рем­не ка­же при­каз­ка: «Доб­ре братст­во кра­ще ба­гат­с­т­ва».

А що мов­ле­но про друж­бу, те ж ро­зуміється і про статні. Як для тієї, так і для сеї вірним вож­дем є при­ро­да: щас­ли­вий той, хто наслідує йо­го.

…Скажи мені, що та­ке друг? Слу­га і доб­родійник. Яка є кра­ща пос­лу­га, ніж при­вес­ти до знан­ня? Все - брех­ня, тоб­то не­постійне й нет­вер­де, окрім при­ро­ди… Хто знає при­ро­ду, той знає план і шлях сво­го жит­тя. Що та­ке жит­тя? Се сніп усіх справ і рухів твоїх. Ба­чиш, що той, хто пізнав при­ро­ду, все своє ро­зуміє. Ось для чо­го ска­за­но: «Друг вірний - за­хист міцний…»

…І як той, хто має очі, все ба­чить, так той, хто відчу­ває при­ро­ду, все ро­зуміє і одер­жує від неї усе, що йо­му потрібне. Ко­ли че­ре­па­ха не має крил, чи се го­ре для неї? Кри­ла пта­хам потрібні. Не в то­му най­ви­ща мудрість, щоб увесь світ пізна­ти. Ко­му се під си­лу? А не­мож­ли­ве і не­потрібне - од­не і те ж. Про­те, ко­ли знаєш усе, що тобі не­обхідне,- се й оз­на­чає най­ви­щу мудрість. Пе­ре­ди­вив­шись усі пла­не­ти і всі світи, не ма­ючи і не зна­ючи, що потрібне тобі, бу­деш бі­дний, не­ве­се­лий і ли­шиш­ся невігла­сом, так са­мо - схо­див­ши всі до­ро­ги, але не по­ба­чив­ши своєї, нічо­го не зна­ти­меш, і не ма­ти­меш, і не збадьориш­ся. Та й хіба мо­жеш ти бу­ти бадьорим, ко­ли поз­бав­ле­ний най­не­обхіднішо­го? А як знай­деш, не зна­ючи, що потрібне тобі?…