Читаем 11/22/63 полностью

Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік. «Це голос, — подумалося мені, — людини, котра користується ним професійно. Співачка? Актриса? Можливо, врешті-решт, якогось іншого ґатунку лицедійка?» Жодна з цих професій не могла мати щось спільне з Деррі.

— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.

— Гаррі? — вражено перепитала вона. — Ох, Боже мій! То було в армії?

Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.

— Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, — зійшло на мене натхнення. — Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.

— Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.

На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:

— Ох, Господи, мені так жаль.

— Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет[252].

Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.

Тим часом шоу мало продовжуватись.

— А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. — Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. — Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.

— Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT[253] в Бенгорі. Знаєте таку професію — диск-жокей?

— Еге ж, еге ж. А Трой?

— Провадить la vida loca[254] у Палм-Спрингс[255]. Він у нашій родині ще той багатій. Зробив купу грошей у комп’ютерному бізнесі. Починав із самих підвалин, ще у сімдесятих. Ланчує зі Стівом Джобсом[256] і всякими такими іншими. — Вона розсміялася. Сміх її звучав фантастично. Я міг би закластися, що люди по всьому східному Мейну настроюються на її хвилю, аби лиш чути цей голос. Але коли вона знову заговорила, тон у неї понизився і весь гумор з голосу щез. Сонце зайшло за хмару, десь так. — Хто ви насправді, містере Емберсон?

— Що ви маєте на увазі?

— Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача — домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо[257] або навпаки — закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.

Господи Ісусе, вона справжня снайперка.

— Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.

— Гарний фінт, — сухо озвалася вона, і ці слова вже прозвучали по-старечому. — За мною роки тренувань і практики, звідси й сонячні інтонації в голосі. А що за вами?

Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.

— І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.

«Можна було б уже й повісти слухавку, — подумав я. — Я отримав те, заради чого дзвонив, і навіть більше, ніж мені було потрібно». Але слухавка немов приклеїлася до долоні. Я не певен, що зміг би її випустити, навіть якби побачив, що вогнем зайнялися штори у вітальні.

Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.

— Ви той?

— Я не розумію, про що ви…

— Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви — це він?

— Якого вечора? — От лишень прозвучало це «яоуечеа», бо губи в мене заніміли. Відчуття було, наче хтось накрив мені лице маскою. Снігом підбитою.

— Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?

Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.

— Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…

— Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму[258], і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані[259]? Де ви були, сучий ви сину?