Читаем 11/22/63 полностью

Перед моїми очима розгорталося шосе № 196, я дивився на нього, але майже не бачив. Все думав про мерця. І про картку, котра була тепер смертельно-чорного кольору. Мені хотілося якнайшвидше опинитися якомога далі від тривожного трупа, але я все ж таки трохи був затримався там, щоб торкнутися тієї картки. Вона не була картонною, як мені спершу здалося. І не з пластику вона була. Можливо, целулоїд… проте на дотик і на нього не дуже було схоже. На дотик вона була, як мертва шкіра — така, як ото, буває, зрізаєш з мозолів. На картці не було жодних написів, принаймні таких, які б я помітив.

Ел вважав Жовту Картку просто божевільним алкоголіком, жертвою нещасливої комбінації обставин: пияцтва й близькості до кролячої нори. Я не ставив це під сумнів, допоки картка не перетворилася на помаранчеву. Тепер я не просто сумнівався; я абсолютно не погоджувався з тим поясненням. То ким же він був насправді?

«Мертвяк, ось хто він тепер. І більше ніхто. То й забудь. Ти й без нього маєш доволі справ».

Коли ми проминули Лізбонський драйв-ін, я смикнув за сигнальний шнур. Водій загальмував біля наступного телефонного стовпа, помальованого білими смугами.

— Гарного вам дня, — попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.

— Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, — відповів він, підкурюючи сигарету.

За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик»[264] у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару хвилин.

На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.

Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.

Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.

2

Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол»[265], і подивився «Довге, гаряче літо» — разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока»[266], повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.

Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси»[267].

— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.

— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?

— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…

— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.

— Правильно. Ви вже тут колись бували?

— Ми всі колись тут уже бували, — промовив я. — Ця штука загадковіша за професійний футбол.

Він розсміявся:

— Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.

Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.

— У вас говірка не тутешнього, — зауважила вона.

— З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.

— Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? — Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: — Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. — Вона понизила голос. — Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Великий перелом
Великий перелом

Наш современник, попавший после смерти в тело Михаила Фрунзе, продолжает крутится в 1920-х годах. Пытаясь выжить, удержать власть и, что намного важнее, развернуть Союз на новый, куда более гармоничный и сбалансированный путь.Но не все так просто.Врагов много. И многим из них он – как кость в горле. Причем врагов не только внешних, но и внутренних. Ведь в годы революции с общественного дна поднялось очень много всяких «осадков» и «подонков». И наркому придется с ними столкнуться.Справится ли он? Выживет ли? Сумеет ли переломить крайне губительные тренды Союза? Губительные прежде всего для самих себя. Как, впрочем, и обычно. Ибо, как гласит древняя мудрость, настоящий твой противник всегда скрывается в зеркале…

Гарри Тертлдав , Дмитрий Шидловский , Михаил Алексеевич Ланцов , Гарри Норман Тертлдав

Проза / Фантастика / Альтернативная история / Боевая фантастика / Военная проза
Достойны ли мы отцов и дедов (СИ)
Достойны ли мы отцов и дедов (СИ)

Все чего мы боялись, произошло. Гражданская война, атомные бомбардировки, ядерная зима. В небольшом бункере, выжили несколько семей офицеров российской армии. Благодаря попавшим им в руки результатам секретных разработок, используя последние резервы, удалось пробить туннель в прошлое. Но на том конце туннеля тоже идет война. Снова бомбят города и уничтожают мирных жителей. Там страшный 41-й год. Главный герой, офицер морской пехоты Черноморского флота, вынужден вмешаться в ход событий и принять сторону предков. Но перед ним стоит задача не стать игрушкой в руках спецслужб воюющих сторон и сберечь жизни обитателей бункера, за которых он в ответе. Содержание: 1. Всегда война 2. Война сквозь время 3. Пепел войны 4. Памяти не предав 5. И снова война 6. Время войны 7. Враги дедов 8. Вторая попытка 9. Всегда война 9

Станислав Сергеевич Сергеев

Фантастика / Альтернативная история / Попаданцы