Читаем 11/22/63 полностью

— Виспатись. Гарна річ. Я пам’ятаю, як воно. Заздрю тобі, друже.

— Я приїду до тебе сьогодні ввечері о сьомій. Ні, давай о восьмій. Так матиму можливість дещо перевірити в інтернеті.

— І якщо все буде джейк? — він слабенько усміхнувся своєму жарту… який я, звісно, чув уже не менш як тисячу разів[246].

— Тоді я знову повернуся туди завтра вранці, готовий робити діло.

— Ні, — заперечив він. — Ти підеш, щоб скасувати те діло. — Він стиснув мою долоню. Пальці в нього були тоненькі, але сила все ще вчувалася в його потиску. — Заради цього все й затіяно. Знайти Освальда, скасувати скоєну ним херню і стерти ту самовдоволену усмішечку з його лиця.

5

Щойно ввімкнувся двигун моєї машини, перше, що я зробив — це, намацуючи лівою ногою педаль зчеплення, потягнувся до оцупкуватого фордівського важеля трансмісії при колонці керма. Пальці мої зімкнулись на порожнечі, а ступня вперлася лише в підлоговий мат, і я розсміявся. Просто несила було втриматися.

— Що? — запитав Ел з пасажирського сидіння.

Я вже сумував за своїм шпетним «Санлайнером», авжеж, але з цим все буде гаразд; скоро я куплю його знову. Хоча, порівняно з попереднім разом, фінанси я матиму обмеженіші, принаймні на початку (мій депозит у «Трасті рідного міста» пропаде, зітреться наступного разу), я можу трішки вигідніше поторгуватися з Біллом Тайтесом.

Я гадав, що зможу це зробити.

Я став іншим.

— Джейку? Щось забавне?

— Та ні, нічого.

Я шукав очима зміни вздовж Мейн-стрит, проте всі будівлі були на звичних місцях і в повнім порядку, включно з «Кеннебекською фруктовою компанією», котра мала вигляд — теж звичний — ніби за пару несплачених боргів до фінансового колапсу. Так само стояла в міському парку статуя вождя Ворумбо, і банер у вікні меблевого салону Кабелла так само запевняв: МИ НЕ ПРОДАЄМО НІЧОГО УЦІНЕНОГО.

— Еле, ти ж пам’ятаєш той ланцюг, під яким треба прошмигнути, щоб повернутись до кролячої нори, еге ж?

— Звісно.

— І ту табличку на ньому?

— Де написано про каналізаційну трубу? — він сидів, наче той солдат, котрий очікує, що дорога попереду може бути замінованою, кривлячись кожного разу, коли траплялася вибоїна.

— Коли ти повернувся з Далласа — коли ти зрозумів, що занадто хворий, щоби з цим впоратися, — табличка там так само висіла?

— Йо, — відповів він після хвилинного міркування. — Висіла, як і до того. Забавно, чи не правда? Кому ж це потрібно цілих чотири роки, аби відремонтувати якусь там каналізаційну трубу?

— Нікому. Особливо на фабричному подвір’ї, де і вдень і вночі заїжджають і виїжджають вантажівки. Тоді чому це не привертає нічиєї уваги?

Він помотав головою:

— Без поняття.

— Вона може там висіти саме для того, щоб ніхто випадково не натрапив на кролячу нору. Але якщо так, хто ж тоді її повісив?

— Не знаю. Я навіть не знаю, чи є в твоїх словах якась рація.

Я повернув на його вулицю, сподіваючись, що благополучно заведу його в дім, а потім ще подолаю близько восьми миль до Сабатуса, не заснувши за кермом. Проте ще одна думка роїлася мені в голові, і я таки мусив її висловити. Нехай навіть для того, щоб Ел не завищував рівень своїх сподівань.

— Минуле опирається, Еле. Воно не бажає піддаватись змінам.

— Я це знаю. Я тобі про це казав.

— Так, казав. Але от що я зараз подумав: цей опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому.

Він подивився на мене. Кола в нього під очима були темнішими, ніж зазвичай, а самі очі світилися болем.

— А ти можеш повторити мені те ж саме, тільки людською мовою?

— Зміна майбутнього для сімейства Даннінгів була важчою за зміну майбутнього для Каролін Пулен, почасти через те, що там було задіяно більше людей, але передусім тому, що дівчинка Пулен у будь-якому випадку залишалася живою. А Доріс Даннінг з її дітьми мусили померти… і одна дитина таки загинула, хоча я маю намір це виправити.

Привид усмішки торкнувся його губ:

— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.

Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.

— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.

— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.

Тут він мав цілковиту рацію.

— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?

— Тридцять п’ять. — І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?

— Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.

— Я знаю, — кивнув я. — Поглянути лишень, що трапилося з тобою.

— Я собі рак отримав через паління, от і все, — немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.