Читаем 11/22/63 полностью

Він дивився на знімок, не відводячи очей, злегка усміхаючись. З подивуванням, я гадаю. А може, з трепетом. А потім знову віддав його мені, пішовши за шинквас наливати каву.

— Еле? Ти ж іще пам’ятаєш Гаррі, правда? Гаррі Даннінга?

— Звісно, що так. Хіба ти не заради нього поїхав у Деррі, де тобі ледь голову не відбили?

— Заради нього і решти його родини, так.

— Ну, то ти їх урятував?

— Всіх, окрім одного. Їхній батько дістав Туггу раніше, аніж ми встигли його зупинити.

— Хто це, ми?

— Я все тобі розповім, але спершу мені треба додому, до ліжка.

— Друже, ми не маємо аж так багато часу.

— Це мені відомо, — відповів я, подумавши при тім: «Еле, мені для цього достатньо лишень на тебе поглянути». — Але я помираю, так спати хочу. Для мене зараз пів на другу ранку, а я мав… — рот мій широко розверзся у позіханні, — ще ту нічку.

— Гаразд. — Він приніс каву, повну чашку чорної мені й собі півчашки, щедро присмаченої вершками. — Розкажи мені, що встигнеш, поки питимеш.

— Спершу ти мені поясни, як ти можеш пам’ятати Гаррі, якщо він тепер не був прибиральником у ЛСШ і ніколи в житті не замовляв у тебе біфштекса? По-друге, поясни мені, чому ти не пам’ятаєш візиту до твоєї харчевні Майка Міш’ю, коли цей його портрет доводить, що він тут таки був?

— На ділі, ти ще не знаєш, чи не живе й зараз у нашому місті Гаррі Даннінг, — почав Ел. — Фактично, ти не знаєш напевне, чи не працює він і тепер прибиральником у Лізбонській школі.

— Якщо так, це було б результатом збіса неймовірного збігу обставин. Еле, я круто змінив минуле… за допомоги парубка на ім’я Білл Теркотт. Гаррі не мусить переїжджати жити у Гейвен до своїх тітки з дядьком, бо його мати не загинула. Живими залишилися також його брат Трой і сестра Еллен. І Даннінг з тим молотком навіть не наблизився до Гаррі. Якщо Гаррі після таких змін все одно живе тепер у Фолзі, я безмежно здивуюсь.

— Це просто перевірити, — сказав Ел. — Маю комп’ютер, лептоп, у себе в офісі. Ходімо. — Він пішов попереду, кашляючи, тримаючись за меблі. Чашку з кавою я поніс з собою; він свою залишив.

Офіс — занадто гучна назва для комірки розміром з шафу збоку від кухні. Там ледь вистачало місця для нас обох. По стінах висіли правила, дозволи і директиви санітарних адміністрацій як штату, так і федеральних. Якби всі ті люди, котрі поширювали плітки та брехні про знаменитий кицьбургер Ела, побачили всі ці офіційні папери — включно з «Сертифікатом чистоти першого розряду», виданим після останньої інспекції, проведеної Ресторанною комісією штату Мейн, — їм довелося б переглянути свою упередженість.

Його «МакБук» стояв на столику, схожому на парту, за якою я сидів у третьому класі. На стілець того ж дитячого розміру Ел опустився, застогнавши від болю й разом від полегшення.

— Школа має власний веб-сайт, еге ж?

— Звичайно.

Чекаючи, поки завантажиться комп, я загадався, скільки ж це електронних листів накопичилося за п’ятдесят два дні моєї відсутності. Потім пригадав, що фактично мене тут не було лише дві хвилини. От дурник.

— Здається, я трохи ніби причмелений, Еле.

— Знайоме відчуття. Попустися, друже, просто… чекай-но, ось воно. Ану, подивимося. Факультети… літній розклад… склад викладачів… адміністрація… технічне забезпечення…

— Клацни тут, — сказав я.

Він погладив сенсорну панель, мурмотнув щось, кивнув, клікнув на чомусь і втупився в комп’ютерний екран, немов якийсь свамі[245] у магічний кристал.

— Ну? Не змушуй мене чекати.

Він повернув лептоп так, щоб я міг бачити. ТЕХНІЧНІ ПРАЦІВНИКИ ЛСШ — було написано там — НАЙКРАЩІ В МЕЙНІ! І фотографія двох чоловіків і жінки, вони стояли посеред спортивного залу. Всі троє усміхнені. Всі в светрах «Лізбонських хортів». Серед них не було Гаррі Даннінга.

4

— Ти пам’ятаєш його прибиральником і своїм учнем, бо ти ходив крізь нашу кролячу нору, — промовив Ел. Ми з ним знову сиділи в залі, за одним зі столиків. — Я його теж пам’ятаю, бо також ходив крізь кролячу нору або просто тому, що перебуваю біля неї. — Він поміркував. — Ймовірно, так. Свого роду радіація. Той п’яниця, містер Жовта Картка, також поблизу неї, тільки по інший бік, і він її теж відчуває. Ти бачив його, отже, сам знаєш.

— Він тепер Помаранчева Картка.

— Що це ти таке говориш?

Я знову позіхнув.

— Якщо я намагатимуся тобі зараз все розповісти, вийде повна нісенітниця. Давай, я підвезу тебе додому, а потім поїду до себе. Мені ще б чогось поїсти, бо я голодний, як той ведмідь…

— Я зроблю тобі омлет, — запропонував він. Почав було підводитись, але осів назад на стілець, зайшовшись у кашлі. Кожен вдих супроводжувався поривчастим гарчанням, від якого стрясалося все його тіло. Щось деренчало у нього в горлі, немов та гральна карта в шпицях велосипедного колеса.

Я поклав долоню йому на руку.

— Все, що тобі зараз треба, це поїхати додому, прийняти свої ліки й відпочити. Заснути, якщо зможеш. Сам-то я зможу, я знаю. На вісім годин. Заведу будильник.

Він перестав кашляти, але все ще чулося деренчання тієї карти в його горлі.