Читаем Знахар полностью

– Подивись праворуч. – Підвищив голос Якуб. Звичайно, це все, що він міг зробити, оскільки був щільно прикутий наручниками до стіни. – Подивись праворуч.

Він рефлекторно повернув голову, на мить очікуючи удару, раптового повороту подій, але таке буває лише в кіно. Насправді, справа від нього була велика фотографія Вероніки.

– Це ще одна причина, чому ти повинен повіситися, — відповів він. – Я не буду її вбивати, якщо ти це зробиш, я не додам її до свого списку.

Якуб заплющив очі, намагаючись зосередитися. Його голова гуділа, підлога ходила хвилями, а кольори ставали надто яскравими. Кожного разу, коли він хотів щось сказати, його язик викривлявся, як хамелеон, і він повинен був сказати все, перш ніж померти, він відчував, що цей клубок слів росте в його голові і ось-ось вибухне. Слова були нагромаджені, і він збирався виплюнути їх, усі разом, усю історію в одному слові, о так, він відчував, що це можливо. Тільки цей перекручений язик… Він його вкусив. Біль і смак крові на мить протверезили.

– Перестань пиздіти всіляку хрінь, – прошипів він. – Це вона повинна бути номером один. Не я, а вона. Я просто грав роль. Це вона все вигадувала, змушувала нас робити, а їй все одно мало. Я не хотів убивати хлопця, але це був план, її план.

Він мусив визнати, що те, що говорив цей обманщик, його здивувало. До цього часу він вважав, що жінка є найменш важливою фігура в їхній групі, що саме лікар і Якуб керують усією справою. Вбивство хлопця? Чому здорового, молодого хлопця хотіли вбити? Він хотів поставити кілька запитань, але боявся, що викриє своє необізнаність, і шахрай промовчить. Але Якуб продовжував говорити.

– Вона хвора, дуже важко, їй потрібна пересадка серця. Вони з батьком знайшли ідеального кандидата серед донорів крові і вирішили залучити його до терапії. Офіційно він страждає на рак мозку, що не позбавляє його права на пересадку органів. Якщо він помре, ніхто не буде задавати зайвих питань, ні розтину, ні розслідування, ні пошуків. Він мав потрапити одразу на операційний стіл. Цього хлопця хотіли вбити!

– Ви хотіли його вбити! – виправив він Якуба.

– Ні, я планував його врятувати. Мені набридло вбивати. Також вона наказала мені вбити Зенобію, ту знахарку з села. Вона знала, що я шахрай, вона хотіла нас видати, Вероніка не могла цього допустити. Ми імітували смерть від чадного газу, збиралися підпалити будинок і стерти всі сліди. Але тут приліз цей журналіст, і довелося вдарити його по голові. Не той час, не те місце. Так багато всього цього... Це вже занадто.

Він чув про смерть знахарки та про тіло журналіста.

– Отже, ти все-таки спричинився до чиєїсь смерті... Знай одне, ти помреш сьогодні вночі, ти повісишся. – Він не міг зосередитися через цю нову інформацію, але мав завершити роботу. Крім того, він прийшов сюди, щоб покінчити з шахраєм, і зовсім випадково виявилося, що одним махом звільнить світ і від вбивці.

– Повішуся, — погодився Якуб.

Голова у нього йшла обертом, а образ Вероніки постійно посміхався йому по-іншому, зараз він то глузував, то підморгував йому. От вже сучка! Як вона все це робила? Ще готова вийти з цієї картини та щось йому зробити.

– Тобі ще є в чому зізнатися перед смертю?– запитав він без емоцій.

– Забери її від мене.

Якуб злякано втупився в фото жінки. – Я не хочу, щоб вона була тут, щоб сміялася.

Ого! Однак наркотик діяв. Він підійшов до фото й повернув його. Почув зітхання полегшення.

– Ти займешся нею? Вона буде наступною?

– Якщо вона заслужила покарання, так.

– Тоді давайте зробимо це.

Він подивився на петлю. Покірно дивився на мотузку, яку знімали з гака, на свого ката в чорному плащі, обличчя якого було сховане під великим каптуром. Він був схожий на вбивцю з фільму "Крик", але замість білої абстрактної маски була темрява.

– Ти готовий.

Кат не питав. Заявив. Простягнув йому мотузку, яку Яків схопив вільною рукою. Вона була товстою, холодною та шорсткою.

– Я звільню тебе, — сказав чоловік теплим голосом. – Ми підемо в місце, яке ти добре знаєш. Я думаю, що побачивши дерево, ти зрозумієш, що потрібно робити. Я ж почекаю збоку, поки ти не закінчиш. Ніхто тобі не заважатиме, це твоя і лише твоя хвиля, я подбав про це.

Якуб кивнув.

Чоловік зняв наручники з його зап’ясток, дозволивши жертві схопити мотузку обома руками, трохи полегшивши той тягар. Чи то вже все? Чи зараз? Невже настав той момент, якого ніхто не чекає і не бажає, крім бізнесменів, що програли, закоханих ідіотів і життєвих невдах? Чи це той момент, коли людина сама може вирішити свою долю, незважаючи на нав’язані закони та усталені звичаї?

Це той самий момент.

Він не чекав його, не хотів його, не мріяв про нього, але знав, що той рано чи пізно прийде.

Якуб кинувся на незнайомця з мотузкою, розтягнутою перед собою мов штанга. Його м'язи застоялися, голова паморочилася, але він не міг просто погодитися на беззастережну капітуляцію. Він не бачив його обличчя ката, але дурний хуй точно здивувався не на жарти.