Читаем Знахар полностью

– Ну, я не збрешу, якщо скажу тобі так: він мене лікував, але не вилікував. Більше нічого додати не можу. Мені просто цікаво, що ти знав і не сказав про нього жодного поганого слова. А от до Зенобії претензії мав, підбурював людей.

– І ти знову про ту стару торбу. Це дещо інше. Якби вона просто мішала травички і продавала їх дурням, мене б це не хвилювало, але була ще тема, про яку ми вже говорили: аборти.

– Тут теж по-різному говорять... Знаєш, від вуха до вуха...

– Тобі, мабуть, хтось казав, що я сам до неї дівчат на аборти водив? Так, я чув ці чутки, а як же. Я навіть мав серйозну розмову з парохом про це. Дівчата мені подобаються, правда, не скажу, що грішу в цьому без стриму, але при цьому я роблю ще один гріх, тобто користуюся презервативами. Знаєте, як це, побачила мене якась святоєблива парафіянка з паличкою, а решту додумала собі сама. Тут ходить багато історій, як-от та, що у Зенобії та Антонія Валечека була дитина. Що він про це не знав, і їй довелося віддати хлопчика в село, бо тоді була мода відсилати небажаних дітей до родини. І не зі сповіді, повірте, з простих пліток.

– От бачиш... кому вірити? – Кшисєк не знав, що думати про відверте зізнання вікарія, що йому байдуже до целібату. Крім того, новина про дитину Квасека також змусила його трохи тверезіше подивитися на це питання.

– Пам’ятай, звертай більше уваги на тих, про кого нічого не говорять. Наприклад, про твого господаря. Чому я закриваю очі на його дії? Через декілька причин. По-перше, я нітрохи не вірю в його сили. Незважаючи на цю акцію з дружиною президента. По-друге, він нешкідливий, гроші стругає лише з фраєрів.

– Він лікує безкоштовно, – вставив Кшисєк.

– У наш час безкоштовно навіть по пиці отримати не можна. Не тільки гроші є валютою. Послуги та знайомства набагато цінніші. По-третє, про нього не можна говорити поганого слова, бо людина наживе собі ворогів. Ну і не такий вже він святий.

– Він тобі сповідався? – підколов хазяїна Кшисєк.

– Дуже смішно. Ні, не сповідався, а повинен, бо має щось на совісті.

– Що конкретно?

– Підозрюю, він знає, хто вбив Зенобію, — твердо сказав вікарій, знову наповнюючи келихи.

– Ну, це серйозне звинувачення.

– Звичайно, розумію це. Але так сталося, що я повертався з певної зустрічі, було досить пізно. Щоб не провокувати плітки, я їду з боку дому Зенобії. Там більш пусто, поруч ліс. У тому самому лісі… Ну, байдуже, що я там робив. Важливо те, що того вечора, коли померла Зенобія Жарца, я багато чого бачив у тій місцевості. Наприклад, Якуба на велосипеді... Але, мабуть, краще запитати його самого.

– Анджей, не роби мені цього. Не варто казати, ніби щось бачив, а потім говорити: "спитай у Якуба".

– Я просто не хочу виглядати якимось донощиком. А воно може сприйматися саме так. Я розповім тобі, але пообіцяй, що ти також запитаєш Якуба та порівняєш ці дві історії.

– Ясно. Домовилися.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері з гучним "дзинь-дон". За вікном засяяла галогенова лампа

– Пробач на хвилинку. Я нікого не чекаю, але повинен відкрити двері. Пароха сьогодні немає. Можливо, це хтось за останньою послугою, а як ні, краще нехай Господь тримає його під своєю опікою.

Вікарій підійшов до вхідних дверей, а Кшисєк вирішив перевірити свій телефон, чи хтось з ним зв’язувався. Не було ні повідомлень, ні спроб зв'язатися. "Відсутність новин — хороша новина", — казала його мати. Це означало, що Якуба не знайшли, і в Сандомирі нічого не сталося. Холера.

Він надіслав есемеску Вероніці, Мареку та Генрі. Зміст усіх трьох повідомлень був ідентичним: "Як справи?" Він швидко загуглив "вбивство в Сандомирі", але не знайшов ніякої інформації. Мабуть, насправді нічого не сталося, вбивця або показав їм всім носа, або планував акцію на нічні години.

Глянув у вікно, світло вже кілька разів спалахнуло і вимкнулося. Цікаво, хто відвідав священика? Якби це було останнє помазання, думаю, він би сказав йому, що йому треба швидко йти. Тим часом у хаті тиша, ні розмови, ні шуму не було чути. Можливо, це була якась із охочих до розваг коханок священика, але він, мабуть, уникав дефілювати з дівчатами перед парафіянами.

Кшисєк підвівся й пішов до дверей. Зачинено. Він взяв куртку з вішалки, взувся та вийшов на вулицю. Було темно. Він зробив кілька кроків, і світло залило подвір’я, трохи засліпивши хлопця. Він закрив очі рукою і побачив жевріючу точку на другій стороні вулиці. Здається, там хтось палив. Анджей палив? Хлопець рушив до світла і вирішив (трохи, щоб набратися сміливості) покликати вікарія.

– Прошу ксьондза!

Він не знав, навіщо використав таку форму, вона була якась офіціозна, але відповідала ситуації. На нічні прогулянки залитими примарним світлом двориками, під час яких ви йдете назустріч таємничим фігурам, які палять. Він почувався трохи наляканим, але, мабуть, усе ще перебував у ейфорії ранкових новин.

Ти повинен був прожити півроку, ти міг би бути мертвим за хвилину  - втішав його агент Малдер.

І від чого він мав померти? Від останнього помазання?