Нейтан проґавив крикетного м’яча, коли брудний бездоріжник Карла Брайта з гурчанням з’явився на під’їзній доріжці та, здригнувшись, зупинився під будинком. Нейтан затримався, зберігаючи дистанцію, як робив це завжди, коли мав вибір. Карла не було майже весь день. Не те щоб це було незвично. Так само, як і те, що він не записав, куди їде. Він роздратовано грюкнув дверцятами з такою силою, що машина затрусилася.

З будинку вийшов Кемерон.

Нейтанові закортіло свиснути — вони з братом роками так попереджали один одного. «Обережно, тато йде». Але він не свиснув. Він не був певен, що зараз почнеться, і не хотів по можливості, щоб це побачив Баб. Натомість Нейтан підкинув у повітря крикетний м’яч і, замахнувшись биткою, відправив м’яча далеченько в інший бік. Баб помчав за ним, лаючись і нарікаючи.

Обернувшись, Нейтан зрозумів, що попереджати вже запізно. Кемерон побачив тата, який тупав до нього під’їзною доріжкою. А тато, безперечно, побачив Кема. Кемерон зупинився. А потім, замість розвернутися та зникнути в лабіринті будинку, він спустився дерев’яними східцями й чекав унизу. Проминаючи середнього сина, Карл Брайт навіть не сповільнив кроку. Пройшов повз, лише раз обернувши голову. І, перш ніж зникнути в хаті, Карл коротко кивнув до Кемерона.

«Питання вирішене».

Розділ 32

«Питання вирішене».

Ну звісно.

Карл Брайт ніколи не кивав до синів. Ні вітально, ні тим паче схвально. На кілька годин він зник з маєтку, а вже наступного ранку Дженна та її хлопець пішли до свого роботодавця і сказали, що їдуть геть. Без причини й без попередження, просто хотіли чимшвидше поїхати.

Кіт намагався їх відмовити, розповідала згодом Джекі Нейтанові. Кіт, звісно, чув про те, що сталося на вечірці, й запитав, чи це якось пов’язано. Ні, відповіла Дженна. Сталося непорозуміння. Їй було соромно, і вона все перебільшила...

Нейтан сидів на канапі у вітальні, втупившись у ліхтарики на різдвяній ялинці, які слабенько поблискували у вечірньому присмерку. Навколо залишилися сліди поминок: порожні тарілки й чашки громадилися на всіх поверхнях. Стів поїхав одним з останніх, утиснувши Нейтанові в руку талон на призначений прийом. Заки він розпрощався, родичі вже розійшлися у своїх справах і тупотіли будинком, який зненацька здався занадто великим і порожнім.

Кітове ставлення до Нейтана різко змінилося після того, як Дженна виїхала в такому поспіху. Нейтан нечасто бачився з Кітом, тож помітив це далеко не одразу. Але якщо раніше Кіт завжди був увічливий, хай і холодний, знагла він став жорстким і неприязним. Нейтанові візити сприймали з дедалі більшою ворожістю, поки нарешті вони з Джекі не припинили бачитися в неї вдома. Але вони й далі зустрічалися, сміючись із Кітового несхвалення, сп’янілі від забороненої близькості.

Нейтан і досі пам’ятав, яке обличчя було в Кіта багато років тому на заправці.

«Знаю я таких чоловіків, як ви».

Можливо, думав Нейтан, сидячи на канапі, Кіт мав рацію. Ця думка глибоко засмутила його.

В коридорі почувся шум, і на порозі з’явився Баб. Сорочка пом’ята, а сам мружиться в слабкому світлі.

— Де всі?

— Роз’їхалися. Все закінчилося.

— Вже?

— Довго ти спав.

— О! — Баб плюхнувся на канапу, і Нейтан занюхав перегар від нього. Баб потер обличчя рукою, потім подивився на Нейтана почервонілими очима. — Що з тобою?

Нейтан, який не знав, з чого почати, поглянув на брата й моментально уявив свою собаку Келлі — як він тримав її, мертву, на руках. За останні кілька годин цей спогад перемістився на задній план, але зараз знову вийшов наперед. Нейтан розтулив рота, але з деяким зусиллям зітхнув.

— Нічого.

— Не схоже, що нічого.

Нейтан стенув плечима.

Позіхнувши, Баб обвів поглядом кімнату.

— Багатенько людей приїхало, еге ж?

— Ага.

— Як гадаєш, до нас би стільки приїхало?

— Ні.

— І я так думаю, — смиренно промовив Баб. — Чортів Кем. Не знаю, як йому це вдавалося. Він був такий самий козел, як і всі ми, просто вмів краще це приховувати.

— Ось як ти думаєш?

— Так, звісно, — Баб якусь мить витріщався на стіну. Голос у нього був хрипкий, а слова звучали не зовсім чітко. — І це правда, хіба ні? Ну, тобто тато був козел, Кем був козел. Я козел. І ти.

Нейтан мало не розсміявся.

— З цим я не сперечаюся, приятелю. Але деякі речі значно гірші за інші.

— Як скажеш, — Баб притлумив відрижку.

— Я так і кажу.

— Ну, тобі ліпше знати, — підвівся Баб з канапи й рушив до телевізора. — Ну, тобто Кем був засранець, але ж це ти покинув чувака помирати.

— Це було десять років тому. Й він не помер.

— Не завдяки тобі. Але, можливо, це не твоя провина. Я ж кажу: родина козлів. Небагато ти міг з цим удіяти, — зупинився Баб перед телевізором, розплутуючи дроти до комп’ютерної гри.

— Люди змінюються, приятелю.

— О’кей.

— Ні. Слухай. Я і близько не такий покидьок, як Кем.

— Авжеж, — навіть не підвів погляду Баб. — Пригадаєш це, коли ви з Ільзою кинете мене на мою частку.

— Господи, Бабе, ніхто не намагається тебе кинути.

— Побачимо.

— Агов, — стишив Нейтан голос, — у чому конкретно проблема?