Читаем Заблудлий полностью

— Але потрібні гроші. Ну, тобто готівка. Не все ж вкладено в довгострокові інвестиції в це кляте господарство. А мені слід купити обладнання й полагодити «ленд-крузер». Знайти собі житло і все таке, — Баб примружився проти сонця. Важко було витлумачити вираз його обличчя. — Я ж не просив більше, ніж належить мені. Хотів просто вивести трохи грошей — моїх грошей — з цього місця.

— Кемерон відмовився?

— Не прямо. Але хотів, щоб я спершу поміркував. А наступного року, мовляв, повернемося до цієї розмови. Якщо я матиму певність, що це правильний вибір.

— Розсудливо.

— А ти що скажеш про цю ідею? — щиро поцікавився Баб.

— Я? Не знаю, приятелю, — озвався Нейтан. Інтереси Кемерона й Баба не зовсім збігалися, але Кем, мабуть, мав рацію, пропонуючи Бабові поміркувати. — Залежить від обставин. Не варто квапитися. Ну, от я продав лише частину спадку, а все одно опинився в лайні.

— Так, мабуть.

Баб здавався пригніченим, і Нейтан відчув докори сумління. Якщо по щирості, з Баба б, напевно, вийшов дуже непоганий мисливець на кенгуру.

— Слухай, — мовив він, — але план непоганий.

— Ага, скажи про це Кемові...

Запала ніякова тиша, а потім Баб знизав плечима.

— А було б добре. Ніколи про таке не думав? Гроші з повітря.

— Ні, це не для мене.

— Кишка тонка?

— Щось типу того, — постарався сказати Нейтан якомога недбаліше. — Та й усе одно більше не маю дозволу.

— Стривай, — не повірив Баб. — У тебе нема більше дозволу на зброю?

— Ні.

— А чому?

— Строк дії вийшов.

— Ти в біса жартуєш, приятелю? Коли?

— Не знаю. Кілька місяців тому.

Взагалі-то вже понад шість. Торік, потому як померла його собака Келлі, в Нейтані щось почало змінюватися. Стів подзвонив йому з клініки та примусив пройти телефоном опитування щодо того, чому Нейтан отак почувається. Нейтан старався відповідати нейтрально, але після того або Гленн, або Стів випадково опинялися на його землі приблизно раз на два тижні.

Йому навіть було їх трохи шкода за те, що їм доводилося ото стільки їхати, щоб перевірити, як він, вигадуючи настільки жалюгідні підстави, що все ставало ясно. Отож коли прийшов час поновлювати дозвіл на зброю, Нейтан вирішив цього не робити — частково для того, щоб вони заспокоїлися, сказав він собі.

Він знав, що у них у шухляді точно є перелік людей, за якими слід наглядати, і розумів, що в тому переліку є і його прізвище. Може, в першій половині, а може, взагалі його очолює. Так чи так, а безпосередній доступ до зброї навряд чи був серед рекомендацій, і Нейтан бачив, що це їх нервує. Отож він здав зброю Стівові. Дверцята до сейфа, де зберігалася Нейтанова рушниця, були незамкнені й теліпалися, і подеколи, випадково опиняючись перед ними, він бачив лише порожню полицю.

Нейтан глянув на сина в машині.

— Слухай, не кажи Зандерові. Іноді він дуже дивно реагує.

Баб і досі витріщався на Нейтана, неначе той зізнався, що відрубав собі праву руку й десь загубив. Зандер помітив цей вираз обличчя і щось гукнув з машини. Але вітер заглушив його слова.

— Що таке, приятелю? — крикнув у відповідь Нейтан.

Дверцята машини відчинилися, й Зандер підійшов.

— Що сталося?

— Нічого. Ти як?

— Нормально. Слухай, а чому Дженна не сказала нічого мамі? — спитав Зандер тоном, який свідчив, що він уже годину обдумує це питання. — Коли вони разом поверталися додому?

Він здавався засмученим. Коли йому було п’ять, дядько Кем подарував йому поні на прізвисько Містер Лошатко. Поні приїхав у брилику з дірочками для вух, і Зандер аж порожевів від захвату. Ще багато місяців він дзвонив Кемові щотижня й переповідав байки про те, чим займається Містер Лошатко.

— Ага, — мовив Нейтан, — свого часу людям це теж було цікаво.

Дженна і Джекі лишалися вдвох у машині майже три години. Дженна мовчала зі зрозумілих причин, але і Джекі, певно, було не до розмов через утому й похмілля, наскільки пам’ятав Нейтан.

— Мама б їй допомогла.

— Хто завгодно їй би допоміг, приятелю. Ми ж не чудовиська.

— Я не про те...

— Так, я знаю. Звісно, мама б їй допомогла. Якби вона поділилася.

Нейтан знав, що справа не тільки в цьому. Хай що там сталося в дюнах, а після цього Кемерон запропонував відвезти Дженну назад у місто, й вона погодилася. Мабуть, глупої ночі не так багато в неї було варіантів, збагнув Нейтан, та коли Кем зупинився під пабом, хазяїн побачив двох молодих людей, які нахилилися одне до одного на передньому сидінні, і їхній цілунок добре було видно в жовтуватому світлі з вікон. Потім Дженна вийшла з машини й у темряві пішла до гуртожитку.

«Все було цілком нормально, приятелю, — пізніше засвідчив хазяїн. — Жодних підстав хвилюватися».

— І вона нікому не сказала того ранку, коли ще була в місті? — невпевнено запитав Зандер.

— Ні.

Ця затримка схилила думку людей на бік Кемерона більше, ніж усе інше, будь то його чудовий характер чи те, що бачили або чого не бачили люди на вечірці. Вранці після вечірки Дженна сиділа в пекарні, попиваючи каву й чекаючи на Джекі. У вікна пекарні добре проглядалася поліційна дільниця, а медичний центр був у кінці вулиці. Туди вона теж не навідалася.