Читаем Заблудлий полностью

За наступний тиждень обличчя Кемерона поступово повернуло нормальний колір. Офіційної заяви ніхто не писав, тож ніякої справи в поліції на нього не було, а в містечку сказати таке про себе може далеко не кожен. І правильно, погодилися всі. Несправедливо, щоб такому гарному хлопчику, як Кем, зруйнувала життя якась п’яна туристка, що з похмілля пожаліла про скоєне.

Зандер відкинувся на сидінні.

— І він більше не чув про Дженну?

— Наскільки знаю — ні.

— То чого вона приїхала тепер?

— Атож. Гарне питання.

Як завжди, Кемерон перестарався у приготуваннях, подумав Нейтан, стоячи на вершині Леманової гори. Пощастило доїхати, не пробивши жодного колеса. Коли дорога стала піщаною, Нейтан і Баб вилізли з машини і трохи спустили шини, щоб не застрягнути. Виїхали на вершину і вийшли, мружачись проти сонця, щоб оглянути ретрансляційну вежу.

Нейтан майже одразу визначив, що навряд чи знадобляться інструкції з ремонту, які Кемерон дбайливо роздрукував, перш ніж виїхати з хати передостаннього ранку свого життя, а також і більшість інструментів і обладнання, які він приготував. З ретранслятором на вершині Леманової гори нічого серйозного, просто забивається від постійного вітру. Якщо добре вичистити пісок і сміття й замінити кілька дротів, все запрацює. Роботи не було навіть для двох людей, а тим паче для трьох, тож Нейтан працював сам, а інші спостерігали за ним.

— Дайте мені маленьку викрутку, — за годину попросив він.

Ніхто не зреагував. Баб стояв спиною до пустелі, схрестивши руки, й роздивлявся свою землю. Зандер сидів неподалік у машині, чекаючи, коли скажуть спробувати ввімкнути рацію.

— Бабе! Оту викрутку.

— Вибач, — Баб передав йому викрутку. — Просто замислився.

— Про що? — скривився Нейтан, бо вітер жбурнув йому в обличчя трохи сміття.

— Слід було зразу туди поїхати.

— Ти про що, приятелю? — випростався Нейтан.

Баб підняв камінець, покрутив його в руках і скинув з гори. Той довго котився вниз: на шляху не було перешкод. Леманова гора не надто крута, але достатньо висока, щоб з неї відкривався гарний краєвид. Пасовиська відблискували червоними й зеленими барвами, а вдалині виднілися тіні: це поодинокі стада худоби перебрідали з місця на місце. Звідси вони були крихітні. З другого боку, на заході, все стояло непорушно. Пустеля з її ідеальними піщаними брижами здавалася предковічною і незайманою. Нейтан так часто і з таких різних ракурсів бачив цей краєвид, що іноді навіть не звертав на нього уваги, але часом, за відповідного освітлення, картина заворожувала.

— Не слід було мені так довго чекати на Кема. Бозна-скільки часу я просидів тут, нагорі, в машині, — примружився Баб удалечінь. Там не було майже ніякого руху, тільки подеколи промайне тінь. — Не знаю чому. Звідси ж видно, що ніхто в біса не їде.

Нейтан знав, що це щира правда. Машину, яка рухається, звідси важко не помітити.

— Ти ні в чому не винен, приятелю, — нарешті промовив Нейтан. — Він міг десь зупинитися. Або їхати не з того боку.

— Так, можливо. Але навіть коли не бачиш, іноді начебто відчуваєш, правда? — сказав Баб. — Коли хтось є поблизу?

Нейтан кивнув. Іноді. Начебто.

— Ага, ну, і я не відчував ні дідька. Якби я зразу виїхав, до темряви повернувся на трасу, може, зміг би здійняти тривогу раніше. Тоді, може, не було б запізно, — опустив очі Баб. Зандер, якому нічого не було чутно, спостерігав за ними з машини.

— Я б теж чекав, — нарешті промовив Нейтан.

— Справді? — звів на цих словах погляд Баб.

— Ага, — підтвердив він, і це була правда. — Ви домовилися зустрітися тут, ти чекав саме тут. Нічого в цьому поганого немає.

Баб відповів не одразу.

— Я злився на нього. Ось чому я так довго барився, — Баб не дивився Нейтанові в очі. — Я подумав, він застряг у піску або в нього колесо спустило. Вирішив, хай трохи попітніє на самоті.

— Чому?

— Через дурницю. Нема про що говорити, — зітхнув він. — Я подумував наступного року поїхати в Далстервіль. Відстрілювати кенгуру.

— Правда? — здивувався Нейтан. Йому навіть на думку не спадало, що Баб одного дня захоче виїхати з дому.

— Так, я думав поїхати. А чому ні? — почав захищатися Баб.

І справді нема причин не поїхати, подумалося Нейтанові. Для Баба відстріл кенгуру — непоганий варіант, а в Далстервілі це головна галузь, тож роботи не бракуватиме. Дорогою на схід Нейтан кілька разів проїздив через це маленьке містечко в австралійській глушині. Бачив перероблені пікапи, готові до нічної роботи: з прожекторами, з рушничними лафетами на дверцятах, щоб можна було стріляти з відчиненого вікна. В кузові — великі клітки з гаками, щоб вішати туші. У приймальному пункті на виїзді з містечка в’язанки кенгуру перетворювалися на гроші для мисливців, харчі для домашніх тварин і хутро для споживачів. Гарний заробіток.

— То ти поїдеш?

Баб похитав головою.

— Кем вважав, що це дурня. Сказав, що мені слід лишатися і братися до справ тут.

— То й що? Тобі не потрібен Кемів дозвіл.