Ліз несамохіть здригнулася, коли Кемерон рушив повз неї до своєї автівки. Він кинув лопату в багажник, хряснув дверцятами, а потім жбурнув конверт крізь вікно на пасажирське сидіння. Кобила сахнулася, потягнувши за повіддя, зачеплене за дзеркальце, й Ліз зашепотіла до неї, заспокоюючи.

«Мені час їхати, — мовив Кемерон, не дивлячись на неї. — Багато справ».

«Ти їдеш до ретранслятора?» Голос Ліз прозвучав дивно навіть для її власних вух.

Кемерон повернувся до могили й почав загрібати ногою землю назад у яму.

«Збирався, але... — його злість замерехтіла, як розжарене повітря. — Спершу, мабуть, заїду додому. Побалакаю з Ільзою».

«Кемероне. Будь ласка». Струмочок страху перетворився на бурхливий потік. «Удома дівчатка».

Він нічого не відповів, а потім нарешті звів погляд. «То й що? Може, їм теж корисно це послухати».

Від його тону й від того, як зблиснули на сонці його очі, Ліз раптом повернулася на тридцять років назад: вона дуже добре, без тіні сумніву, знала, що трапляється, коли чоловіки в такому гуморі повертаються додому.

Навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона відчула, як її рука тягнеться вперед. Рішення сформувалося в голові цілком підсвідомо. Рішення, яке стало інстинктивним багато років тому. Воювати чи втікати. Син стояв метрів за п’ять від неї, може, за шість. І неуважно дивився униз, буцаючи пісок, щоб приховати шкоду, якої наробив.

Не встигла Ліз і перший вдих зробити, як уже сиділа на водійському місці, а з другим вдихом уже повертала ключа.

Кемерон звів погляд, але на той час її нога вже була на педалі газу. Ліз опустила вікно й відчепила повіддя від дзеркальця. Щойно вона від’їхала, тримаючи повіддя, кобила слухняно рушила за нею. Не дуже і швидко. В цьому не було потреби: достатньо, щоб кінь їхав клусом — і людині його не наздогнати.

— Але Кемерон спробував, — спустошеним від жаху голосом провадила Ліз. — Він дуже старався.

Справді старався: загорлав і погнався за нею. Він зрозумів, що відбувається, і знав, чим це закінчиться. Ліз довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не притопити педаль газу, тікаючи від жахливого звуку. Натомість вона їхала з рівномірною швидкістю, стараючись не слухати і дивлячись прямо вперед. І зрештою, уже згодом, коли вона таки сповільнила рух і глянула в дзеркальце, позаду нікого не було. Вона лишилася сама-одна.

Розділ 39

Довго Нейтан стояв, утупившись у могили, перш ніж заговорити.

— У четвер уранці Кемеронової машини ще не було серед скель.

— Ти знав про це? — здивувалася Ліз.

— Я думав, хтось її перегнав. Або я збожеволів. Я не мав певності, справа в першому чи другому.

— Я припустилася помилки, — сказала Ліз. — Лишила машину біля дороги неподалік дому. Але вночі збагнула, що це надто далеко. Він би не зміг пройти стільки пішки. Якби машину знайшли там, здогадалися б, що був ще хтось.

— І ти її переставила?

Вона кивнула.

— Наступного дня. Виїхала раненько, знову ведучи кобилу за повіддя, й поїхала на гребінь. Я вирішила, що такий, як Кемерон, цілком міг здолати цю віддаль. Десять кілометрів.

— Там навіть дев’ять.

Ліз не сперечалася.

— Я просто не хотіла, щоб її знайшли швидко.

Довгий час Нейтан не говорив нічого. Не хотів про це взагалі думати.

— Я не знала, що робити з Ільзиними документами, — мовила Ліз. — Хотіла повернути їй, але не знала як. Під ногами постійно крутяться дівчата — то в моїй спальні, то в стайні. Потім Зандер почав колупатися в сараях, — похитала вона головою. — Зате всі знають, що не можна торкатися клятої картини.

Нейтан роздивлявся маєток. Кемеронову машину, припарковану на під’їзній доріжці, й будинок, у якому вони виросли.

— Мені повсякчас ввижалося щось дивне в тому, як помер Кем, — сказав він. — Деякий час я реально думав, що до цього якось причетна Дженна Мур.

Він помовчав. Сонце наближалося до свого піку на небі, й обрій удалині лежав рівною лінією.

— Цікаво, чого вона від нього хотіла.

Ліз не відповіла, і Нейтан глянув на неї.

— Що таке?

Повагавшись, Ліз опустила руку в кишеню.

— Вчора поштарка Керолайн привезла нам пошту. Вирішила, що ми нескоро ще виберемося в місто, щоб її забрати.

Вона передала Нейтанові трохи пом’ятого листа, й він покрутив його в пальцях. Конверт був адресований Кемеронові Брайту. Зворотної адреси не написали, але в правому верхньому куті була британська марка. Конверт уже був розірваний, тож Нейтан дістав уміст. Лист, складений утроє, вже трохи обтерся по згинах, неначе його діставали й перечитували багато разів. Вдихнувши, Нейтан почав читати слова.

«Кемероне, — починався лист. Нейтан не впізнавав почерку, охайного і твердого. — Будь ласка, дочитай цього листа до кінця. Я розумію, що ти, можливо, навіть не пам’ятаєш мене, Кемероне, але я мушу сказати тобі одну річ:

Я тебе пробачаю.

Можливо, тобі не потрібне моє прощення, а може, ти не відчуваєш, що твій учинок потребує прощення. Проте я щиро сподіваюся, що це не так. Хай як ти себе виправдовуєш, хай чим мені, самотній і загнаній у кут, погрожував твій батько від твого імені, але ми з тобою знаємо, що трапилося в ніч нашого знайомства. Ти знаєш, що ти зробив, і я теж це знаю.