Але, попри жах, її очі сяяли від захвату перед таким скандальним учинком.

— Ага, — кивнув Нейтан, — я торкнувся картини.

— Тобі перепаде, — видихнула вона. Ло хихикала, затуляючи рота долоньками.

— Не перепаде. Бо це просто картина, Соф. І все. І так, вона непогана, не сперечаюся. Але питання у мене таке: невже вона краща за малюнки Ло?

Ло перестрибувала з ноги на ногу, однаково збуджена й налякана.

— О’кей, — мовив Нейтан. — Ло, потримай свій найкращий малюнок. Порівняємо.

Ло з широкою усмішкою обрала один.

— Софі, ти будеш суддею. Котра робота краща?

Нейтан перевернув Кемеронову картину другим боком. Підняв на рівень очей, лицем до дівчат. І раптом світ перекинувся. Регіт Софі заглушило стугоніння у Нейтанових вухах.

— Мій присуд: у Ло краща, — казала Софі. — Десять балів з десятьох.

Голос її, здавалося, лине здалеку, а коли Ло радісно заверещала, звук був наче під водою. Нейтан спробував кивнути, але голова була важка й паморочилася. Він збагнув, що дівчата спостерігають за ним.

— Я згоден, — промовив він, ледве ворушачи язиком. Він бачив, як усміхається Ло, та лише краєм ока. Погляд його прикипів до зворотного боку картини. А саме до того, що там було приклеєне. Щось потерте й поблякле, повне червоної куряви в складках поліетилену. Нейтан відчув, як під ногами гойднулася земля.

— Тут страшенно спекотно, дівчатка, — вичавив він. — Ідіть у хату й принесіть попити.

— Гаразд.

Почулося тупотіння, грюкнули двері.

У Нейтана трусилися руки, коли він поклав картину лицем униз на веранду. Поліетиленовий конверт був охайно приклеєний скотчем по центру рами. Нейтан пововтузився, не дбаючи, чи не завдасть шкоди самій картині, й відірвав його. Випростався.

Під курявою проглядалися кольорові краї банкнот, рельєфні літери на обкладинці паспорта й кілька згорнутих свідоцтв явно державного зразка. Нейтан відчув, як серце зробило перебій, неначе в грудях знагла утворилася пустка. Тої миті він зрозумів, що не очікував це тут знайти. Аж ніяк.

«Не чіпайте картину».

Нейтан окинув оком спорожнілий двір. З-за будинку більше не чулися удари м’яча об крикетну битку. Не чулося радісних вигуків Баба.

«Чорт, нізащо. Не чіпайте Кемів шедевр».

Удалині стояла темна й відлюдна хатина Гарі, її двері були міцно зачинені.

«Не смій у біса торкатися її. Ти вже достатньо лиха накоїв».

Здавалося, позаду Нейтана хтось нависає, затамувавши подих. Не чулося руху ні Ліз, ні Ільзи. Вікна кухні й кабінету були непорушні й порожні.

«Її місце на стіні».

За спиною Нейтан не так розчув, як відчув рипіння мостин і кроки в коридорі. За мить тихо вискнули сітчасті двері. Він не ворухнувся. Не міг примусити себе озирнутися.

«Золоте правило будинку».

Хто це його попереджав?

«Не торкайся картини».

Всі. Всі попереджали.

Кроки наблизилися.

— Тобі ж казали, — мовив голос. — Ніколи ти не слухаєш, Нейтане.

Він озирнувся.

Розділ 38

— Тобі ж казали.

Нейтан знав цей голос незгірше за власний. Він розвернувся. За кілька кроків стояла мати — її обличчя частково ховалося в тіні веранди.

Очі Ліз метнулися з картини на землі на поліетиленовий конверт у Нейтанових руках. Потім вона звела погляд на сина. Цей погляд був твердий — зовсім не такий, як в останні дні.

— Це було мило, — тихим голос промовила вона. — Те, що ти розповів дівчатам про скотаря. Я чула через вікно.

У Нейтана заціпеніли руки — здавалося, конверт от-от вислизне з пальців.

— Це правдива історія, — озвався він, трохи спотикаючись на словах.

Ліз зустрілася поглядом із сином.

— Можна я розповім тобі іншу історію?

З коридору долинуло тупотіння дівчачих ніг, і Ліз миттєво зробила крок уперед і висмикнула конверт з Нейтанових рук.

— Не тут. Ходімо зі мною, Нейтане.

Вона твердо взяла його за руку, зіперла картину на стіну будинку, а конверт сховала в кишеню фартуха.

Вони перетнули двір; під полуденним сонцем тінь Ліз змаліла до крихітної темної цятки в неї під ногами. Вони рушили до евкаліпта й зупинилися під лагідним погойдуванням його гілля. Під ногами біч-о-біч лежали могили.

Втупившись у землю, Нейтан відчував, як у вухах стугонить кров. Сухий ґрунт поруч зі свіжоперекопаною землею. У Нейтана було стільки запитань, що він не знав, з чого почати.

— Я поїхала кататися верхи, — нарешті заговорила Ліз. — Після того, як Софі зламала руку й сказала, що її скинула кобила. Ми не могли більше такого допустити. Софі ж хотіла виступати на манежі. Отож я вирішила сама виїздити кобилу.

Зненацька Нейтанові перехотілося це чути. Але він, заплющивши очі, примусив себе дослухати її розповідь. Того дня, коли Кемерон не повернеться додому, говорила Ліз, вона зробила те, що і щодня. Осідлала коня. Цієї звички вона набула за роки шлюбу. На коні вона була вища, спритніша, і бодай кілька годин її ніхто не чіпав.