— Та отож. — Нуньєсу сподобався цей чолов'яга. Дивно, але емоційний чинник багато важив у виконанні його обов'язків. Інтуїція була першою лінією оборони Америки проти тероризму. За визначенням одного посібника з безпеки, доведеним фактом було те, що інтуїція людини, її здатність боятися, є детектором точнішим за всі електронні пристрої у світі.

У цьому ж випадку інтуїція Нуньєса не підказала нічого, що могло викликати в нього страх. Тепер, коли вони стояли близько один до одного, він помітив лише одну дивну деталь: виявилося, що цей суворий на вигляд чоловік намастив обличчя якимось тональним кремом чи гримом. «Ну то й що. Ніхто не любить взимку видаватися блідим як сметана».

— У вас все в порядку, — сказав Нуньєс, завершуючи перевірку і ховаючи детектор.

— Дякую, — відповів чоловік і став забирати з тареля свої пожитки.

Тоді охоронець помітив на кожному з двох пальців, що стирчали з перев'язки відвідувача, татуювання. На пучці одного було зображення корони, а другого — зображення зірки. «Усі зараз неначе подуріли з цими татуюваннями, — подумав Нуньєс. — Хоча, напевне, робити татуювання на пучках дуже боляче.

— Боліло? — поцікавився він, кивнувши на пальці.

Чоловік поглянув на татуювання і хихикнув.

— Менше, ніж вам здається.

— Вам пощастило, — зауважив Нуньєс. — Моє — дуже боліло. Коли я був у таборі для новобранців, мені там зробили на спині татуювання з русалкою.

— Русалкою? — розсміявся бритоголовий чоловік.

— Так, — зніяковіло відповів охоронець. — Всі ми в молодості робимо помилки.

— Я добре вас розумію, — сказав відвідувач. — Я теж зробив велику помилку, коли був молодий. І тепер прокидаюся поруч із нею кожного ранку.

Вони обидва розсміялися, і чоловік пішов.

«Легко, як дитяча гра», — подумав Малах, пройшовши повз Нуньєса, і попрямував до ескалатора, що вів у глиб будівлі Капітолію. Пройти вестибюль виявилося завданням простішим, аніж він розраховував. Удавана сутулість та підмощений подушкою живіт приховували справжню статуру Малаха, а грим на обличчі та руках приховав татуювання, які вкривали все його тіло. Однак найгеніальнішою знахідкою став перев'яз, під яким Малах приховав один дієвий предмет, котрий він хотів пронести — і проніс всередину будівлі.

«Подарунок для єдиної у світі людини, здатної допомогти мені здобути те, чого я прагну».

РОЗДІЛ 5

Найбільший і технічно найдосконаліший музей світу є також однією з таємниць, що найретельніше охороняється. Тут зберігається експонатів більше, ніж в Ермітажі, Ватиканському музеї та нью-йоркському музеї Метрополітен...

Розташований на Сілвер-Гілл-роуд, сорок два-десять, біля Вашинґтона, музей являє собою масивну зигзагоподібну споруду, що складається з п'яти сполучених між собою корпусів, кожен більший за футбольне поле. Складно уявити, що за блакитно-металевим фасадом будівлі криється дещо химерне — чужий неземний світ площею шістсот тисяч квадратних футів, у якому є і «мертва зона», і власна «водна система», а також дванадцять з гаком миль шаф для зберігання.

Цього вечора науковець Кетрін Соломон, під'їжджаючи на своєму білому «вольво» до головної брами споруди, відчувала невиразний неспокій.

Охоронець посміхнувся.

— А ви хіба не футбольний вболівальник, міс Соломон? — і прикрутив звук у телевізорі, де показували спеціальну шоу-програму, що передувала грі.

Кетрін вимучила напружену посмішку.

— Сьогодні ж неділя.

— Ой, і справді. У вас же сьогодні зустріч.

— Він уже тут? — занепокоєно спитала вона.

Охоронець проглянув свої папери.

— Щось я не бачу його у списку.

— Я зарано приїхала. — Кетрін привітно помахала рукою і поїхала далі звивистою під'їзною дорогою до свого звичного місця на нижньому поверсі невеликої двоярусної стоянки. Вона зібрала необхідні речі і швидко зиркнула на себе в дзеркало заднього огляду — скоріше через звичку, аніж марнославство.

Кетрін Соломон пощастило мати пружну середземноморську оливкову шкіру своїх предків, тож навіть у п'ятдесят років вона мала гладеньке обличчя. Косметикою вона майже не користувалася, а густе пряме чорне волосся носила просто, без зачіски. Як і її брат Пітер, вона мала сірі очі та тендітну й елегантну аристократичну статуру.

«Вас запросто можна прийняти за близнюків», — часто казали їм люди.

Їхній батько помер від раку, коли Кетрін було лише сім років, тому вона його майже не пам'ятала. А брат, старший за Кетрін на вісім років, став на шлях, що вів до визнання патріархом родини Соломонів набагато раніше, аніж комусь мріялося. Втім, як і очікувалося, Пітер увійшов у цю роль з гідністю та силою, що личили гучному імені їхньої родини. Він і донині опікувався Кетрін, наче вона була маленькою дівчинкою.

Попри братові спонукання, які він час від часу висловлював, та чималу кількість претендентів на руку і серце Кетрін, вона так і не вийшла заміж. Її супутницею життя стала наука, і наукова діяльність виявилася надзвичайно сприятливою для самореалізації та вкрай захопливою. Жоден чоловік не міг цього дати, тож Кетрін ні про що не шкодувала.