Читаем Untitled.FR11 полностью

мим українським населенням. А остаточне переконання у марності сподівань на відтворення української державності принесли переговори з більшовицьким російським урядом, що відбулися в 1920-му році. Побачене й пережите Винниченко переосмислить у драмі «Між двох сил» та тритомній мемуарно-публіцис-тичній праці «Відродження нації», де автор постає перед читачем тонким аналітиком, здатним об’єктивно, документально точно та водночас емоційно представити портрет епохи в подіях і постатях сучасників.

А в той час письменник з болем реагує на муравйовські погроми у Києві: «Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машин — це серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій можуть програти своє життя».

Як ніколи гостро перед Володимиром Винниченком постає питання можливості узгодження національної та соціальної ідей. 28 січня на засіданні Центральної Ради він скаже про те, до чого йшов так довго: «Наша інтелігенція пересвідчилася і твердо засвоїла переконання, що без національного відродження не може бути успішної боротьби робочої кляси за соціальне визволення».

У драмі «Між двох сил» за контурами великого провінцій^ ного українського міста легко вгадується образ розтерзаного Києва, а в персонажах твору пізнаємо постаті сучасників Вин-ниченка. Письменник не вводить у текст реальних осіб Це ско ріше узагальнений портрет українця, що опинився на межі епох. М. Жулинський у своїй статті «Його пером водила сама історія» хтише: «Володимир Винниченко, по суті, продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, який підкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається пізнати, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між чесністю з собою та «служінням народові», яку змушений переступати революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрати свого «я», своєї суверенності».