Читаем Сталінка полностью

«Утома божевільна звалилася на мене, коли ні крикнути, ні погукати; життя моє занедбаним руслом, річка тягнеться далеко, у пустелю сюрчить, берегами без жодної людини…» — Йона посмоктував недопалка; сонце за хмарами, за дзвіницею; ударили дзвойи; «Нехарошій человєк до тебе приходить, Йона». — «У вас забув спитать, кому до мене приходить». — «Какой сам, відно, такіє і ідут». — «Цить, копитасті». Горік настирно приходив щодня, сидів непорушно, тоді протяжно починав підвивати, склавши на колінах понівечені руки: «…а потом ми йшли слизьким коридором моргу, вгорі деренчала лампочка… забашляв я непогано, за мною… хто за мною був, хто… манах, подскажі…» — «Я не монах, просто живу тут». — «Тут так просто, манах, не живуть, кожен живе там, де йому добре». — «Як знаєш». — «…вона лежала на столі, живіт розпанаханий — точно велика синя квітка, но понімаєш, чим більше її не було, тим більше мені її хотілося… ні… не те…» — Йона тільки дивився на нього поверх димлячого окропом кухля, здивовано; втома стрельнула Йоні в потилицю — «Піду здрімну», — «Ну, давай», — Горік не йшов — стримів проти червоної стіни з облущеною штукатуркою, у кутку весь збивався докупи, хлипав слиняво; враз, одійшовши од спогадів, репетував, випроставшись на весь зріст під облущеною стіною: «То ти кажеш, Йоно, що ми всі діти Божі… А ти подивись на оцих гнидявих пеньків з обрубками замість рук і ніг, з гнилими ямами замість статевих органів — це, ха-ха-ха, карикатура на Христа…» — Йона скулився, як скулюються люди, відчуваючи чужий біль. «Місто відкладає у мене свої яйця — личинки вже ворушаться. До сходу сонця, якщо зійдуть — проросте любов, а так — гади, змії… тихими кроками, затіняючи олов'яне місячне сяйво, ти ступатимеш од вікна до дверей; і навпаки — од дверей, по сходнях, по доріжці — слухняна голубому місячному променю». Йона йоршакувато ворушився; Микитка ухопив костура, забігав навколо: «Пшол нечистий звідси! Пшол!» — Горік залився безтурботним, здавалося б, тихим сміхом, ухопив цеглину, розбив собі лоба — «на, non, пасматрі — що, викусі», — і побіг; Йону тягло до пропрілих стін, під низькі склепіння льохів. Більше нічого не народжувалося, не приходило, а відпливало, відприскувало. Так вони й жили — милуючи за вікнами осінь, що рвала шовк сновидінь, калюж, де втопилося небо, розбите багряним, несподівано у безвітря зірваним листом. У жовтій дрімоті — повернувшись якось із праці — Йона побачив перед собою людину: чи то жінка, чи чоловік — важко було розрізнити. Гарно, добре зробилося Йоні — прохолодно, заспокійливо. Створіння повело крилами — мало пару крил — сказало впевненим, твердим голосом, та й не голосом ніби: «Дивись, Йоно!» — за мент він угледів пляму, мовби шибку, затоплену фіолетовим мороком, але дриґотить по-живому та шибка у повітрі, а в той отвір бачить Йона: вижовклий степ, гне горбом траву з відтінком жовчі, а там лежить людина, закусивши до крові, до живого м'яса ліктя, ворушиться, вужиться на животі: піднімається, знову падає на живота, захлинаючись у відчаї — впізнав Йона Горіка Піскарьова; Горік лежить довго, хмари валом ідуть над ним; Йоні обридає чекати: та ось якісь тіні ворухнулися, кошлаті тіні; людина зривається на рівні — позаду лютують, сапають прохолоду осені, відчуваючи свободу, пси. Спочатку Піскарьов їх не бачить, просто чує ніздрями, поволі повертаючи голову до верболозу, до річки, туга рідіє в очах — уже не добігти зроду, уже вчепірився перший пес у спину, за ним другий; натягнувся був Піскарьов, але скрутило ноги — псярня шматує м'ясо, шкіру, добирається до кісток. Горік стріляє навпомацки — у людей, у собак; біжить вигнутим хребтиною степом, падає, зводиться, падає; тут Йоні прориває теплу оболонку і він чує молох криків, лущання пострілів, кажаняче шурхотіння плащів та курток, важко повзуть по небу, над землею хмари, — Горік Піскарьов б'ється у судомах, трава повсібіч буряковіє, вітер замітає хмарами сонце, а псюрня, ухопивши волю, спущена людьми, жадібно глитає, рве людське тіло — щось лускає, тонка цівочка крові з-за вуха торує по шиї, за комір, сиплються міріади білих, синіх іскор, голова Піскарьова безвільно падає, переламавшись у шиї, опускається на плече чоловіку в шкірянці з погонами, котрий підскочив до нього перший, тримаючи у руках пістолет. Далі Йона бачить ізгори: тіло, шматоване псами, кашкети міліціянтів, спецназу, синє, свинцеве, розтріпане крилом гирловиння річки, і все піднімається далі, квецяючи погляд багрянцем лісу, Йона пробує поворушити ногою, але тіло задубіло зовсім, і він не впізнає свого тіла; знову голос: «Не бійся, йди за мною. Преставився. Ось і закінчився твій шлях». Холодом пішло по спині, але не страшно: ні люті, ні жаху не відчув Йона — рвуть тіло пси, палахкотить Лавра, рветься хмарами небо на хресті Софії, а місто попрілими сірими коробками тулиться докупи, мушлями трамваїв, паротягів, оперезане нитками залізниць, а душі — вони враз зрозуміли, що то душі, — линуть димком над ставами й водоймищами; випурхують, зависають серпанками, навіть не займаючи встояної, брунатної каламуті води; засвітило в очах: балкон, оголена жінка чеше попелясту косу, перелякані дитячі очі слідкують за м'ячем, що падає у калюжу, чиясь велика, драбкувата, кремезна тінь зависає над лампою, зодягнена у синє галіфе, струменить пшениця дорогами, минаючи сосни, а м'яч котиться, розтинаючи калюжі, на м'ячі намальована Африка, — пес жадібно патронув горлянку, хлебонув чорної крові; потемніло; «…бо, Господи, не долюбив іще до кінця, не доїв до смаку, не доробив ніякого путнього діла. Господи! — подумки мовив Йона, — не можу я йти дармоїдом у світ. Молодий ще я». — «Дивися, Йоно, дивися…»