Читаем Сталінка полностью

«Трагедія попереджує катастрофу…» — подумав Йона, а тоді, одірвавши погляд, побачив, як летить тирса, біла, свіжа ще з літа тирса, навіть кленовим соком лоскоче ніздрі, — чвиркнула кров і голова з обрубком дерева упала в калюжу. Дві наступні жертви завищали, немов обпечені, потому наче покам'яніли, — лише ворушилися синіми смужками їхні роти; «бжі-і-і-і», — гула пилка, глядачі випивали ще по ковтку горілки, обговорювали подію — видно, те їм було не вперше, — поговорювали, як і на який бік упаде решта голів… Иона сплюнув і нишком, щоб ніхто не побачив, подивився на гурт молодих хлопців; один видався знайомим, щоправда, то могло й видатися, бо хлопці були побиті до синього, аж ребра повипирали; вищання бензопили на якусь мить урвалося; голос Халяма напучав останню голову: «Бог! Бог? Бог?! — він стрибав на одній нозі, обтираючи розчепірену п'ятірню об шовкові, жовтого кольору штани. — Я! Слішал, я ісполняю функцію Бога на зімлє… і щоб я забил — здєсь в лагєрє нєт нікакого другого Бога, кромє Аллаха. А об'язаності вашого Бога я пока беру на сібя», — жикнула пилка; голова буцнула до калюжі; новеньких поволокли до вогнища, де на шкірах парився Нурім. А наступного ранку, розминаючи закоцюбле й усе ще синє од побоїв тіло — поки помічники чеченців по живому товару Глосік і Косік онанували на обкладинку «Радянської жінки», — до Йони примостився один із новоприбулих: «Слухай, брат…» — Йона шикнув, але з того дня й почалося: працювали вони розважливо, спокійно, навіть самовпевнено, але те не здивувало нікого, навіть косоокого Халяма; хоча й побіг він до Нуріма і щось довго шепотів на вухо, а Йона зиркав боком — наче ненароком, наче у мішень піймав, — драглистий, шовком зачовганий, поперезаний зморшками шматок шиї. Ближче до березня Халям занудив — вештався табором, іноді впивався, запускав бензопилку, «бжі-і-і-і» робив над головами, що копирсалися у глинищі; скалив ікло; щось визирав: закружляв поговір, нібито будуть між косолапими переторги, приїдуть люди з Кавказу і тих, хто жвавіший, позабирають, ну, а решту, відомо, потоплять у болотах. Небо повнилося чорнотою, тягло на перший весняний дощ. І тоді виникла, несподівано зовсім, постать Йони проти вуглистого неба; постать хитнулася, — впевнено якось, і постаті, що перед цим рябіли самими лиш плямами, — нагнулися й подіставали ножі; щось ворухнулося у нутрі Йони, радісно бринькнуло: він здалеку побачив, як купами звисають комарі, готуючись до травня, — скоро літо, скоро; ножі розтяли повітря — Нурім кинувся до вагончика, Йона напереріз, бо знав, що там зброя, й вони хекали, бігли схилом, підкопуючи камінчики, вириваючи шматки простору, гублячи з очей небо — «не доведи Господи, там же зброя» — бігли вони вічність, під порожнім небом із низькими хмарами; бігли без сонця, а коли ляснув постріл і вони обернули голови, то нікого, нічого не вздріли; тільки гравій посипав дощем, а потому пішов пливуном із-під ніг Нуріма, котрий, похрюкуючи, соплячи кров'ю, поповз до ніг Йони, а той виламуючи хребтину, уже біг до вагончика — «бжі-і-і-і-і»: креше звук, сіра тінь нагинається над чимось, але ворушить жовтими ногами шовкових спортивних штанів: вмент доходить, що то Халям: кров бризкає на вагончик, обрубок руки зміїться на камінні, намагається ухопити когось востаннє; Йона перепиняє подих, ускочивши до вагончика, просмерділого мускусом, тютюном, вишкварками чаю; шелестять кольорові порнографічні журнали: під матрацом він знаходить два «Макарови», карабін і «калашнікова». Зоддалік лементують. Там ще лишилася охорона, що привозить живий товар паротягами, пароплавами. Розвішуючи зброю, запихаючи набої до кишень, Йона пошкрябався схилом: двоє чеченців смалили невпопад із карабінів. Стріляли вони погано, але кількох заюшили кров'ю. Втихло все, коли стрекотнув «калашніков». Сірі тіні пошкрьобали на гору — «хутчій, хутчій, Нурімів слуга утік…» Блимали ножі, тупо входили в тіло — із рипом одірваного од кісток м'яса.