Читаем Служниця полностью

розумнішою і серйознішою. І так, менш привабливою. Здаватися

такою, що не становить загрози. — Я… ееее… Я сьогодні в контактних

лінзах.

— Серйозно?

Не знаю, нащо я збрехала. Можна ж було просто сказати, що в мене в

цілому не дуже поганий зір. Натомість я остаточно забрехалася й

приплела ще контактні лінзи на додачу, які, авжеж, не ношу.

Відчуваю, що Ніна придивляється до мене, ніби намагаючись

зауважити ті лінзи.

— А хіба лінзи — це… це якась проблема? — питаю нарешті я.

Праве око в неї смикається. На якусь мить мені стає лячно: а що, як

вона зараз накаже мені забиратися під три чорти? Аж тоді її обличчя

лагіднішає.

— Певно, що ні. Просто мені здалося, ці окуляри вам так личать!

Просто дивовижно! Надівайте їх якомога частіше!

— Так, звісно. — Тремтливою рукою перехоплюю ручку однієї зі

своїх сумок. — Може, я спочатку віднесу речі до себе нагору, а тоді

розпочну прибирання?

Ніна плескає в долоні.

— Чудова ідея!

І знову вона не пропонує допомогти мені із сумками, поки ми

деремося двома маршами сходів на горище. Десь на середині другого

маршу виникає враження, що в мене зараз обірвуться руки. Втім у

Ніни не виникає бажання зупинитися на мить, аби бодай дати мені

змогу перехопити ті бісові сумки зручніше. Зітхаю полегшено, коли

нарешті важко ставлю вантаж на підлогу у своїй новій кімнаті. Ніна

смикає за поворозок і вмикає дві лампочки, що освітлюють моє нове

помешкання.

— Сподіваюся, вам сподобається, — каже вона. — Я вирішила, що

тут вам буде затишніше — ніхто не турбуватиме, ще й власний

санвузол матимете.

Можливо, вона почувається винною через те, що їхня величезна

кімната для гостей порожнює, поки я житиму в кімнатці, завбільшки

немов комірка для віників. Але мене все влаштовує. Та будь-яке

приміщення, більше за заднє сидіння моєї автівки, — це вже справжній

палац! Не дочекаюся, коли сьогодні настане мить лягти спати на це

ліжко… Я просто до непристойного вдячна.

— Усе бездоганно, — кажу я чесно.

Окрім ліжка, комода й книжкової шафи помічаю, що в кімнаті є ще

дещо, чого я тоді, першого разу, не помітила. Крихітний

мініхолодильник, десь фут[3] заввишки. Він увімкнений і ритмічно

гуде. Нагинаюся й прочиняю дверцята.

У холодильнику лишень дві вузенькі полички. На горішній лежить

три маленькі пляшки води.

— Запобігати зневодненню дуже важливо, — виголошує Ніна

серйозно.

— Так, авжеж…

Побачивши спантеличений вираз мого обличчя, вона усміхається.

— Певна річ, це ваш холодильник і ви можете класти туди що

заманеться. Я просто вирішила, ну, щоб він не порожнював.

— Дякую.

Узагалі не так уже це й дивно. Хтось залишає на подушці ментолові

льодяники як приємний сюрприз. А Ніна от вирішила залишити три

пляшечки води.

— Хай там як… — Ніна витирає долоні об стегна, хоча руки в неї

чисті. — Не заважатиму вам. Розкладайте речі й беріться до

прибирання. А я піду готуватися до зустрічі АБВ.

— АБВ?

— Асоціації батьків і вчителів. — Вона знову широко всміхається. —

Я її віцепрезидентка.

— Чудово, — кажу я, тому що саме це вона воліє почути. Ніну дуже

легко потішити. — Зараз я хутенько розпакую речі й стану до праці.

— Дуже вам дякую. — Її пальці легенько торкаються моєї руки.

Вони в неї теплі й сухі. — Ви мені просто життя врятували, Міллі. Я

страшенно рада, що ви тут.

Ніна йде до дверей, я вже кладу руку на ручку, щоб зачинити їх за

нею… аж тоді дещо впадає мені у вічі.

От що муляло мені в цій кімнаті, відколи я вперше сюди потрапила!

Мені раптом стає млосно.

— Ніно?

— Так?

— А чому… — Я кашляю, прочищаючи горло. — Чому замок на

дверях ззовні, а не зсередини?

Ніна опускає очі на дверну ручку, наче аж дотепер ніколи цього не

помічала.

— Лишенько! Перепрошую. Ми раніше використовували цю кімнату

як комірку, тому, певна річ, замок встановили ззовні. Але потім я

вирішила, що тут житиме обслуга, а замок ми так і не переставили.

Якщо комусь спаде таке на думку, мене завиграшки можна замкнути

в цій кімнаті. А тут лишень одне вікно, та й те виходить на заднє

подвір’я. Ця комірка здатна стати смертельною пасткою!

Але, власне, нащо комусь мене в ній замикати?..

— А можна мені ключ від кімнати? — питаю я.

Вона знизує плечима.

— Та я навіть не пам’ятаю, куди його поклала.

— Можна зробити дублікат.

Світло-блакитні очі ледь звужуються.

— Нащо? Що такого ви збираєтеся зберігати в кімнаті, що нам зась

це бачити?

У мене падає щелепа.

— Я… Нічого такого зберігати я не збираюся, просто…

Ніна регоче, закинувши голову.

— Я жартую! Це ж бо ваша кімната, Міллі! Якщо хочете мати ключ, я вам його зроблю, слово честі.

Мені починає здаватися, що в цієї жінки роздвоєння особистості.

Надто вже швидко в неї змінюється настрій. І хоча вона стверджує, що

пожартувала, щось я цього зовсім не певна. Хай там як, це не має

значення. Інших варіантів у мене немає, тож ця робота — подарунок