Читаем Служниця полностью

ризик, що вона випхає мене під три чорти, у тому разі як (чи то пак

коли) дізнається правду.

— Я лишень сумки віднесу в кімнату, гаразд? — кажу я. — А тоді все

приберу.

Ніна ущасливлено зітхає.

— Ви просто диво, Міллі. Дуже вам дякую. Також… — Вона хапає

сумочку, що лежить на кухонній стійці, порається в ній, а тоді

видобуває айфон останньої моделі. — От, я вам дещо купила.

Минулого разу я звернула увагу на те, що телефон у вас дуже

застарілий. На випадок, якщо в мене виникне потреба з вами

зв’язатися, я хочу, щоб у вас був надійний апарат.

Я нерішуче беру до рук новісінький айфон.

— Отакої. Це дуже щедро з вашого боку. Але, боюся, я все одно не

зможу поки що дозволити собі оплачувати тарифний план…

Вона на це лишень відмахується.

— Я додала вас до нашого сімейного тарифу. Це дуже дешево, майже

задарма.

«Майже задарма»? Маю таке відчуття, наче те, що вона має на увазі

під цим, дуже відрізняється від мого розуміння цієї фрази.

Перш ніж устигаю заперечити, зі сходів у мене за спиною лунає звук

кроків. Озираюся й бачу чоловіка в сірому діловому костюмі, який

спускається з другого поверху. Коли він зауважує мене посеред

вітальні, то рвучко зупиняється в узніжжі сходів, вочевидь, вражений

моєю появою. Очі його розширюються ще дужче, коли бачить мої

сумки.

— Енді! — вигукує Ніна. — Ходи-но сюди, познайомся з Міллі!

А це, мабуть, Ендрю Вінчестер. Коли я шукала в гуглі відомості про

родину Вінчестерів, у мене очі мало з очниць не випали, коли я

побачила, які в цього чоловіка статки. Після того багатозначного числа

домашній кінотеатр і металевий паркан навколо маєтку вже не

здаються аж такою дивовижею. Він бізнесмен, якому від батька

дісталася успішна компанія, і відтоді він збільшив її прибутки. Але, судячи з його здивованого обличчя, цілком зрозуміло, що всі проблеми, пов’язані з домашнім господарством, він доручив розв’язувати

дружині. А в неї, схоже, з голови випало: треба попередити його про

те, що вона найняла хатню помічницю з проживанням.

— Добридень… — Містер Вінчестер, ледь насупивши брови, заходить до вітальні. — Міллі, так? Перепрошую, я не знав…

— Енді, я ж тобі про неї розповідала! — Дружина злегка схиляє

голову до плеча. — Я казала, що нам треба найняти когось, щоб

допомогли з прибиранням, куховарством і Сесілією. Я ж бо

достеменно тобі казала!

— Так, звісно… — Обличчя його нарешті розгружується. — Ласкаво

просимо, Міллі. Ваша допомога нам справді не завадить.

Ендрю Вінчестер простягає руку, щоб я потиснула. Складно не

помітити, що він чоловік навдивовижу вродливий. Проникливі карі

очі, пишне волосся кольору червоного дерева, сексуальна ямочка на

підборідді. А ще просто-таки неможливо не завважити, що він значно

привабливіший за свою дружину, навіть попри те, яка вона плекана. Це

здається мені трохи дивним. У цього хлопа грошей як бруду, врешті-решт. Він міг би обрати будь-яку жінку, котру заманеться. Те, що він не

взяв собі за половину двадцятирічну модельку, заслуговує неабиякої

поваги.

Пхаю свій новий телефон у кишеню джинсів і потискаю його руку.

— Приємно познайомитися, містере Вінчестере.

— Будь ласка… — Він лагідно всміхається мені. — Будь ласка, звіть

мене Ендрю.

Коли він це промовляє, щось у виразі обличчя Ніни Вінчестер

змінюється. Вона підтискає губи, очі її звужуються. Не знаю чому.

Вона ж бо й сама запропонувала звертатися до неї на ім’я. Крім того, аж ніяк не схоже на те, що Ендрю Вінчестер підбиває до мене клинці.

Він чемно дивиться просто мені в очі, погляд його не опускається

нижче моїх ключиць. Власне, не те щоб йому було що роздивлятися —

навіть попри те що сьогодні я не стала надівати ті окуляри в

черепаховій оправі, у свій перший робочий день я вбралася в

непоказну блузку й зручні блакитні джинси.

— Хай там як, — різко каже Ніна, — хіба тобі ще не час до офісу, Енді?

— А, звісно. — Він поправляє сіру краватку. — У мене о пів на

десяту зустріч у місті, тож варто поквапитися.

Ендрю цілує Ніну в губи довгим поцілунком і стискає її плече.

Наскільки я встигла зрозуміти, шлюб у цих двох щасливий. А Ендрю

здається доволі земною людиною як на чоловіка, чиї статки

обраховують восьмизначною сумою. А як він послав їй поцілунок

рукою, уже стоячи у дверях… Він точно кохає свою дружину.

— У вас дуже милий чоловік, — звертаюся я до Ніни, коли за ним

зачиняються двері.

В очах її знову той самий похмурий, підозріливий вираз.

— Ви так вважаєте?

— Ну… так, — кажу обережно. — Я про те, що він наче… чи ви

давно вже одружені?

Ніна задумливо дивиться на мене. Але, замість відповісти на моє

запитання, раптом цікавиться:

— А де ваші окуляри?

— Прошу?

Вона зводить брову.

— Під час співбесіди ви були в окулярах, еге ж?

— А, так. — Мені страшенно не хочеться визнавати, що ті окуляри

були зі звичайними скельцями, що то була просто спроба здаватися