Читаем Служниця полностью

зводжу дух. Це ж треба, я навіть не усвідомлювала, що затамувала

його. Щось у тій кімнаті було моторошне, але, якщо мені пощастить

отримати цю роботу, я на те не зважатиму. Взагалі не зважатиму.

Плечі мої нарешті розпружуються, я вже розтуляю губи, щоб

поставити ще одне запитання, коли позаду нас лунає чийсь голос.

— Мамусю?..

Рвучко завмираю. Озираюся й бачу маленьку дівчинку, яка стоїть у

нас за спинами. У неї такі самі світло-блакитні очі, як у Ніни

Вінчестер, але ще на кілька відтінків світліші. Волосся не просто

біляве — воно майже біле. Вбрана дівчинка в блідо-блакитну сукенку з

білими торочками. І дивиться на мене так, наче бачить наскрізь. От

просто душу мою бачить.

Пам’ятаєте оті фільми про всілякі жахливі культи й моторошних

діточок, які вміють читати думки, вклоняються дияволу, живуть на

кукурудзяному полі? От якби комусь спало на думку провести кастинг

для такої жахачки, роль достеменно отримала б оця мала. Навіть

прослуховування проводити не знадобилося б. Режисер, щойно глянув

би на неї, одразу заявив би: «Так, ти в нас гратимеш лячну дівчинку

номер три».

— Сісі! — вигукує місис Вінчестер. — Ти вже повернулася із заняття

балетом?

Дівчисько повільно киває.

— Так, мене підвезла мама Белли.

Місис Вінчестер обіймає малу за худорляві плечі, але вираз обличчя

тієї не змінюється, а блідо-блакитні очі прикуті до мого обличчя. У

мене що, проблеми з психікою? Чого б то я вирішила, що дев’ятирічне

дівчисько замислило собі мене вколошкати?

— А це Міллі, — каже доньці місис Вінчестер. — Міллі, це моя

донька, Сесілія.

Очі в Сесілії — наче два океани в мініатюрі.

— Приємно познайомитися, Міллі, — каже вона чемно.

Отож імовірність, що дівчисько закатрупить мене уві сні, якщо я

отримаю цю роботу, становить щонайменше відсотків двадцять п’ять.

Але я все одно хочу цю роботу.

Місис Вінчестер цьомкає доньку в біляву маківку, а тоді мала стрімко

зникає у своїй кімнаті. У неї там, авжеж, є моторошний ляльковий

будиночок, мешканки якого вночі оживають. Може, вколошкає

дівчисько мене не власноруч, а доручить це котрійсь зі своїх ляльок.

Та ну, що за дурниці. Мабуть, дівчинка нівроку. Те, що вона вбрана в

ту страхолюдну сукенку, через яку скидається на маленького привида

вікторіанської доби, — зовсім не її провина. І загалом я люблю

дітлашню. Попри те що протягом останніх десяти років небагато мені

випадало шансів поспілкуватися з ними.

Коли ми повертаємося на перший поверх, я розпружуюся. Місис

Вінчестер лагідна й доволі притомна — як для такою мірою заможної

пані. Вона надалі розводиться про будинок, про доньку, про роботу, але

я слухаю її хіба краєм вуха. Це чудова посада — от і все, чого я певна

на сто відсотків. Я правицю віддала б за цю роботу.

— У вас є якісь запитання, Міллі? — питає господиня.

Хитаю головою.

— Ні, місис Вінчестер.

Вона цокає язиком.

— Будь ласка, звіть мене Ніною. Якщо ви тут працюватимете, я

почуватимуся геть по-дурному, коли ви звертатиметеся до мене «місис

Вінчестер». — Вона сміється. — Наче я якась грошовита стара

порхавка…

— Дякую, Ніно, — озиваюся я.

Обличчя її яснішає. Хоча, можливо, річ у водоростях чи шкірці

огірка — якими там засобами для шкіри користуються заможні люди?

Ніна Вінчестер — з тих пані, котрі регулярно відвідують спа.

— У мене добре передчуття, Міллі. Серйозно, дуже добре.

Складно не заразитися її ентузіазмом. Складно притлумити вогник

надії, коли вона стискає мою загрубілу долоню своїми гладенькими, наче в дитини, пальчиками. Мені так хочеться вірити, що протягом

кількох наступних днів Ніна Вінчестер мені зателефонує і запропонує

місце помічниці у себе в будинку! Що в мене буде нарешті змога

полишити мій «ніссан»-палац. Мені так кортить у це вірити.

Проте, хай там що Ніна за людина, вона достеменно не дурепа. Вона

не найматиме на роботу жінку, не дозволить їй жити під своїм дахом і

дбати про свою дитину, попередньо не довідавшись про неї деталі. А

тільки-но довідається…

Важко сковтую клубок у горлі.

Стоячи на ґанку, Ніна Вінчестер лагідно прощається зі мною.

— Дуже дякую, що зголосилися прийти на співбесіду, Міллі. —

Простягає руку та ще раз стискає мої пальці. — Обіцяю, невдовзі я

повідомлю вам своє рішення.

Нічого вона мені не повідомить. У цьому дивовижному будинку я

востаннє. І почнімо з того, що мені взагалі не варто було сюди

приходити. Слід було подавати резюме на вакансію, на яку маю

реальні шанси, замість пхатися сюди й марнувати свій та її час.

Подалася б краще кудись у ресторан швидкого харчування.

Садівник, якого я бачила з вікна горища, знову порається на моріжку

перед будинком. В руках у нього досі ті здоровенні ножиці, зараз він

підстригає живопліт просто перед будинком. Він кремезний, на ньому

футболка, яка виставляє на позір приголомшливі біцепси та майже не

приховує татуювань. Садівник поправляє бейсболку, і його темні, дуже