Читаем Професор Вільчур полностью

Солтис пішов до стодоли і повернувся з довгим ліщиновим києм.

– Він дасть собі раду й без палиці, – пояснив солтис. – Але вам то краще взяти. Якщо будете провалюватись, треба покласти палицю рівно, то завжди людина залишається на поверхні.

Люція, як тільки могла, сердечно висловила йому подяку й нагадала, що якщо хтось із села захворіє, нехай прийде до лікарні і отримає допомогу. Потім, йдучи за Антонієм, вийшла на сільську вулицю. В кінці села дорога спускалася з пагорба майже круто, і болото починалося через кілька сотень кроків.

– Швидше, швидше, – повторювала Люція хлопцеві, який, видно, не був призвичаєний поспішати, крокував повільно.

Перед очима розгорнулася справжня тундра, пустка, заросла купами густої, гострої, місцями пожовклої трави. Тут і там зелені карликові берези зеленіли на скручених білих стовбурах, тут і там вусата лоза вистрілювала пучками жовтих гілочок, де-не-де густо стояв темно-зелений очерет. Протилежного берега болота не було видно. Він міг видатися і близьким, і надзвичайно далеким, бо був прихований випарами, які піднімалися з мочурів.

Перші кроки на торфовищі налякали Люцію. Ґрунт під ногами прогинався, як пружинний матрац, відбираючи відчуття рівноваги.

Хлопець зупинився.

– Акуратно ступайте за мною, – сказав він флегматично, ковиряючись у носі. – Куди я поставлю ногу, там і ви. Не деінде, а просто там.

– Гаразд. Буду уважна.

– А якщо я зупинюсь, то й ви станьте.

Вона кивнула головою, і хлопець рушив уперед.

Якщо до того Люції здавалося, що вони рухалися дуже повільно, то тепер вона з розпачем подумала, що вони пересуваються черепашою ходою. Хоча це було більш схоже на стрибки жаби, ніж на крок черепахи. Під густою травою, серед рясно порослих купин, прозирала вода. Іноді, коли нога, непризвичаєна до таких маршів, обсувалась, то занурювалась у теплу, густу чорно-червону рідину. На панчосі залишалися іржаві плями. Порослі травою купини, хвилювалися і здавалися Люції якимсь лісом, затопленим густим лісом, від якого на поверхні лишилися тільки крони дерев. Саме по цих кронах слід було ступати. Ступати з усією сконцентрованою увагою, бо кожен необережний крок міг бути фатальним. Люція мала передчуття цього, коли, спершись на палицю в простір між двома купинами, з жахом виявила, що її палиця майже не зустрічає опору і, незважаючи на її двометрову довжину, не сягає дна, дна, якого тут може взагалі не бути.

Через кілька хвилин її почав опановувати страх. Страх, який паралізував, фізичний страх тварини перед невідомим. Люція даремно казала собі, що провідник знає дорогу і виведе її. Тривога була сильнішою. Вона до крові закусила губу, щоб не заволати від страху, щоб не попросити цього хлопця повернутися назад в село.

– Я мушу туди дійти, – вперто повторювала вона. – Я мушу його врятувати.

Низький туман холодно нависав над ними. Тепер навколо нічого не було видно. Вона з трудом могла розрізнити постать Антонія, одягненого в біле, і найближчі купини. Вони йшли, як у молочному мареві. Над їхніми головами імла ледь рожевіла від заходу сонця. Іноді з туману виринали карликові хворі берізки, які здавалися таємничими чудовиськами огидних форм, монстрами, які підстерігали сміливців. Незважаючи на холод, на шкірі густо з’явився піт, а серце то зупинялося від втоми, то при будь-якому зіслизанні ноги на кілька міліметрів обривалося від переляку.

Хлопець йшов повільно, і Люція могла присягнути, що вони кружляють, що вони збилися з дороги. Він час від часу зупинявся, оглядався на неї, дурнувато посміхався, озирався навколо і, вибравши одну із сусідніх купин, ставив на неї ногу.

Люції почало здаватися, що все, що її оточувало, раптом втратило справжні контури реальності, що це якийсь сон, втомлюючий і злий, з якого неможливо прокинутися. То їй спадало на думку, що Антоній божевільний і він раптом залишить її тут саму безпорадну, розчинившись в тумані.

Тож коли хлопець хоч на мить зникав з її поля зору, вона у відчаї щоразу кричала:

– Антонію, Антонію! Де ти?

Невимовне полегшення наступало, коли в імлі лунав його спокійний гортанний голос:

– Та тутечки. Тутечки.

І повертався з незворушним терпінням, щоб показати їй, куди йти.

Цей страх мало не став причиною нещастя. А саме, коли провідник однієї миті зник, Люція, бажаючи наздогнати його, занадто швидко і недбало стрибнула на маленьку купину. Хиткі коліна відмовилися її слухати, і з гучним сплеском вона зсунулась у воду. Це було огидне жахливе почуття. Усі знання, які вона мала про болота, пригадалися їй водномить. Вона була наполовину була занурена в якусь рідку мазюку. Грудьми вона притулилася до купини, впиваючись пальцями у траву. Вона настільки не тямила себе, що навіть не відчувала болю. Гострі стебла трави в багатьох місцях порізали шкіру на руках.

На щастя, коли вона падала, палиця сперлася на дві сусідні купини, і якби Люція не нервувала, вона зрозуміла б, що їй не загрожує безпосередня небезпека.

Її розпачливий крик повернув флегматичного підлітка, який без особливих зусиль допоміг Люції вибратися з трясовини. Вона вся тряслась і говорила:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза