Читаем Професор Вільчур полностью

Розмова про Кольського і про Варшаву, а пізніше про ту маленьку пацієнтку, зіпсувала Вільчурові плани. Не було ніякої нагоди почати говорити про свої шлюбні наміри. Щоправда, професор не поспішав до цього і насправді був навіть радий, що може знову відкласти цю тему на майбутнє.

Вони йшли звивистою дорогою між стернищами, краї дороги густо поросли кущами. На повороті, під великим кущем вони побачили великого рудого собаку, який завмер на місці і придивлявся до людей, які наближались.

– Який чудовий сетер! – вигукнула Люція.

– І справді красивий, – зізнався Вільчур. – Він, мабуть, тут недавно, бо я його ніколи не бачив.

Він повернув у бік собаки і, простягнувши до нього руку, покликав:

– Іди сюди, песику, ходи.

Професор не встиг вчасно забрати руку. Спокійний на вигляд сетер вмить впився зубами в долоню, потім розвернувся і галопом побіг у бік кладовища.

– Мій Боже! – вигукнула Люція. – Собака вкусив вас. Дуже болить?

Вільчур за усмішкою сховав біль.

– Та ні. Дрібниці, – збрехав він.

Він відчував гострий біль у всій руці. Зуби тварини, певно, пошкодили якийсь нерв. Крапельки крові стікали з невеликої рани. Він дістав хустинку, витер руку і зауважив:

– Чого ж вимагати від тварини, оскільки люди часто так само відповідають зубами на дружбу й доброту.

Люція стурбувалася.

– Тут немає води. У будь-якому разі, одразу після повернення додому продезінфікуйте цю ранку. Ви мусите мені пообіцяти.

Він засміявся.

– Але ж, панно Люціє. Це дрібниця. Зрештою, можу вам пообіцяти, що це зроблю.

– Дуже прошу.

Вони дійшли до гостинця, і Вільчур спитав:

– Ви довго будете в містечку?

– Ні, – вона похитала головою. – Найбільше півгодини. Мені потрібно зробити перев’язку цій маленькій дівчинці. Ось і все.

Вони посміхнулися одне одному і розійшлися. Вільчур повернув у бік лікарні, Люція – на Радолішки. Однак вона не встигла пройти кілька сотень кроків, коли зустріла двох радоліських поліцейських. Вони її давно знали і, як завжди, вітали, ввічливо салютуючи. Вона вклонилася їм, коли один з них запитав:

– Ви тут десь не бачили такого рудого собаку?

Вона зупинилася.

– Авжеж, бачила. Побіг у бік кладовища. Це ваш собака?

– Де там, прошу пані. Це якийсь чужий скажений пес. У містечку він покусав коня та трьох собак. Ми йдемо шукати його, щоб застрелити.

Серце Люції гарячково забилося.

– Матір Божа! – прошепотіла вона.

Тепер лише вона помітила, що поліцейські озброєні карабінами.

– Отже, побіг до кладовища? – запитав другий поліцейський. – Дякую вам і моє шанування.

Лише за хвилину вона опанувала себе. Спершу Люція хотіла наздогнати Вільчура, щоб повідомити новину, але, подумавши, вирішила чимшвидше йти в аптеку. По дорозі вона переживала, чи в такій невеликій аптеці знайде протиправцеву сиворотку. Вона не помилилася.

– Єдиний спосіб, прошу вас, пані доктор, – сказав їй фармацевт, – це відвезти професора до міста. І якнайшвидше. Ви самі знаєте, що в таких випадках немає часу затягувати.

Люція глянула на годинник. Вечірній потяг із Людвикова відходив за годину. Про те, щоб за цей час встигнути до лікарні, а потім на станцію, не було й мови. Наступний мав бути лише завтра після обіду. Вона вже виходила на вулицю, коли аптекар зупинив її.

– Прошу пані, наскільки мені відомо, доктор Павліцький замовив собі протиправцеву сироватку, бо останнім часом було кілька випадків укусів скажених собак. Можливо, у нього ще залишалось.

– Дякую, пане. Дуже дякую! – вигукнула Люція і швидко побігла до помешкання Павліцького.

Однак вона не застала його вдома. Дружина Павліцького прийняла її з явною неприязню. Спочатку вона навіть не хотіла говорити, де її чоловік.

– Виїхав до хворого. Це все, що я знаю.

– Як це? І ви не знаєте, в який бік?

Жінка знизала плечима.

– Не знаю. Мене ці питання не цікавлять.

– Мій Боже! Тут йдеться про життя людини!

Пані Павліцька зміряла Люцію холодним поглядом.

– Але ж ви лікар, наскільки я знаю. Крім вас, також там є професор Вільчур. Для чого ще й мій чоловік?

– У вашого чоловіка, – сказала Люція, – є вакцина проти сказу. Професора вкусив скажений собака.

– О! – вигукнула пані Павліцька таким тоном, що в її окрику можна було почути і страх, і цікавість до сенсації.

– Прошу пані, – сказала Люція. – Ваш чоловік, безумовно, має вакцину тут, у своєму кабінеті. Я лікар. Я це знаю. Дозвольте мені пошукати у кабінеті вашого чоловіка.

– Шукати в його кабінеті?! – обурилася пані Павліцька. – О ні, пані. Пробачте, це немислимо. Хоч я і його дружина, але навіть я б не наважилася зробити щось подібне. Та й зрештою, мій чоловік тримає все під замком.

– То що мені робити?! Що мені робити?! – Люція гарячково шукала рішення.

Після хвилинного вагання пані Павліцька сказала:

– Почекайте. Я дізнаюся в служниці. Можливо, вона знає, куди поїхав чоловік.

Вона зникла за дверима. Кожна хвилина очікування здавалася Люції годиною. Уява малювала найстрашніші картини. То щеплення запізніле, то професор помирає в найжахливіших, нелюдських муках. У муках, які перетворюють людину на дику тварину. У муках, в яких полегшення неможливо зробити.

Нарешті пані Павліцька повернулася.