Читаем Поеми полностью

Поеми

Стала слава на все село, Стали поговори, – Все за того козаченька, Що чорнії брови. Ой казали, говорили По всім селі люде: «Та вже з того козаченька Нічого не буде! Як день божий, смутний ходить Та думку гадає, Та щоночі йде над річку, До темного гаю». Славлять люди – і дружина Журиться, бо знає, Чого милий у гай темний Щораз доходжає. То в гай ходить, то в садочок, Де жила дівчина; Бачить мила й знає добре, Чия то причина… Не вважає козаченько На ті поговори, В його серці туга в’ється Та лютує горе. Пішов якось у садочок У місячну нічку, Походив там коло хати, Потім в гай над річку. Пішов, ходить бережечком Та думку гадає, Все дивиться на річеньку, Очей не спускає. В той час вийшла русалонька Трохи погуляти, Потім сіла коло річки Косоньку чесати; Побачила козаченька, Неначе зраділа, Усміхнулась, – лиш на личку Щось дуже збіліла. Ходить смутний козаченько Та думку гадає, А русалка чеше коси Та пісню співає: «Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пісню русалки, – Тож я для тебе співаю! Ой чи забув ти, серце-козаче, Пісню, що мила співала? Ой чи забув ти тую дівчину, Що тебе вірно кохала? Коли забув ти, – чого ж ти ходиш, Дивишся пильно у воду? Наче шукаєш у тій водиці Згублену милую вроду! Ох не забув ти, серце-козаче, Пісні, що мила співала! Ой не забув же тої дівчини, Котра так щиро кохала!.. Як не забув ти, – ходи до мене! Я твоя першая мила! Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила! Я вже не тая, що була перше (Лиш не забула кохати!), – Я вже русалка – і під водою Маю осяйні палати. В мене палати кращі од царських, Із дорогого кришталю, В мене віночок з чистого злота, З перлів дрібних та коралю: Все те для тебе дам я, козаче, Тії палати й віночок, Всіх зберу подруг, будем для тебе Легкий водити таночок. Любий козаче, йди ж ти до мене! Я твоя першая мила, Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!» Козак слуха тую пісню, Слуха, умліває, – А русалонька до нього Руки простягає. Біжить милий до русалки, Та й не добігає, Бо із річки – русалочок Юрба випливає; Обступили козаченька, В гаю залунало, – Наче крик, неначе регіт, – Далі тихо стало… Тихо, тихо з неба світить Промінь місяченька, Сидить тая русалонька Біля козаченька. Похолонув козаченько, Не чує, не баче, Як над ним його кохана Вбивається, плаче: «Чи се ж тії карі очі, Що я цілувала, Чи се ж теє біле личко, Що я милувала? Ой чи се ж той козаченько, Що я виглядала? Вже ж не гляне він на мене, – Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світу не видати! Не озветься до своєї Любої дівчини – Він німий лежить, холодний З моєї причини. Ой забула б я, мій милий, І горе, і зраду, Лиш устав би ти до мене, Дав мені пораду! Нещаслива годинонько, Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила!» І знов тихо, з неба світить Промінь місяченька. Ломить руки русалонька Біля козаченька.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Читаем Поеми полностью

Поеми

Похожие книги

Все жанры