Читаем Перверзія полностью

— Моттом для моїх посильних шукань, — тим часом розтікався мисію Дежавю, — послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх «Максимах і рефлексіях» за номером 742 і 743 виголошує таке: «Алегорія перетворює явище на поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі, назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною». Наступна Цитата більш різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера «De captivitate babylonica ecclesiae praeludium»[27] і звучить приблизно так: «Усі ці алегоричні штудії суть розваги людців, погрузлих у неробстві та пустомельстві. Невже ви гадаєте, що і я не потрафив би забавитися в алегорії на тему будь-якого створіння Божого? Та хіба знайдеться де-небудь хоч один тупорилий, нездатний сипати алегоріями навсібіч, мов сорока скрекотанням своїм?»

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній, себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій Великій Битві Найблискучішим Вояком.

Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність, яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: «Справедливість, що вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі» Тінторетто-батька і «Нептун, що приносить Дари Венеції» Тінторетто-сина, «Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності» Тіціяна і «Алегорія Віри» чи «Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру» Веронезе, нарешті «Дож Чігонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості» Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист її від зазіхань східного сусіда?..

Останню риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавю розкланявся навсібіч і перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно шкварчати у моїх слухавках і я, на щастя, перестав його розуміти.

За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалися, набуваючи все більше зримої твердої речевості, дзвіниця Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів. Безліч люду висипало на П'яцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилося в наш бік, загравало, спокушало і спокушалося. Але я міг про це тільки здогадуватись. Як і про те, що серед них обов'язково мусить штовхатися вона, туристка в чорних окулярах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними ногами, газетами під пахвою, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилися, що будемо разом у Венеції. Вже другий день вона шукає мене по всіх готелях і нічліжках. Учора я кілька разів бачив її мигцем. Однак не став кликати. З відомих причин. Такий вже я є.

Казаллегра дрімав, узявши велику сиву голову в руки. Скориставшися з цього, Лючія й Кончіта відверто фліртували з якимось красунчиком навпроти, дуже схожим на Фреді Крюґера. Альборак із беретом, заламаним удвоє і простромленим під погон, нахраписте писав щось своє на чистих бланках фундації, час від часу розгнівано струшуючи головою і пфиркаючи. Джон Пол, закривши очі й відкопиливши губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки) переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки, налягаючи йому на вухо так, що той мусив енергійно мотати головою вгору-вниз, в усьому з нею погоджуючись, грета гарбо попивала дрібними ковточками оранжаду, а Карузо малював у блокноті якусь товсту жінку. Даппертутто ж то зникав, то з'являвся, кудись телефонував із сусіднього приміщення, зустрічав при дверях тих, що запізнилися, повертався то з філіжанкою кави, то зі склянкою води, то зі сендвічем, то з батончиком «Спікере», то з карамелькою, то з вафелькою, то з кремовою трубочкою, то з марципаном, але завжди з сигаретою. І хто ж тоді слухав сердешного Дежавю? Хто?