Читаем Перверзія полностью

Я влип, влип, влип — я беззастережно, категорично влип, я пропав з головою й руками, згорів, залетів і втраскався. Мені настає кінець, хана, край, finale apotheoso, година X, зоряна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адою. По закінченні всіх отих шизуватих дискусій на острові цілу шатію-братію посадовили до просторого мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен міг робити, що йому схочеться. Різенбоккові, приміром, забаглося шукати якихось нових рідкісних рибок до своєї колекції. Різенбокк усюди на світі купує акваріюми, слоїки, рибки, водорості, мушлі. Він відсилає їх додому спеціяльною поштою — з Каїра й Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак найчастіше з Венеції. На всіх континентах він має зв'язки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на таємну структуру, з якої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у якому пес ногу зломить. До всього ще й позимніло, пообіднє сонце втекло кудись у неаполітанському напрямі, небо затягло щільною сірятиною. Так я влип. Так, я влип.

Що було цього дня? Павутина завулків, блукання, глухі кути, безлюддя під мурами, найтихіша зелень березня у секретних тісних подвір'ях, запах каналів, дезорієнтація, невміння знайти найпростіший шлях, знайти найскладніший шлях, будь-який шлях, повертання на вихідне місце (той самий жебрак удруге виник перед нами, вдруге прокаркавши своє «carita») — це означало, що ми крутимося навколо чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало магічне слово-запитання «capito?»[19], і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали «grazie»[20].

Тоді бралося наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку, адже в приміщеннях уже справді сутеніло, і тут на мене находило: ця жінка, ця свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки «тут і зараз», у такий спосіб я, здається, вперше приторкався до найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не зрозуміти усіх глибин цього нещастя, цих депресій солодкого перебування, однак саме перебування й не більше — Світ допускає тебе, розгортає свої принади — в ліхтарях, квітах, пахощах, свічках, перехожих тілах — а тоді, тоді починає все це відбирати, поступово і зі знанням справи позбавляючи тіл, свічок, пахощів, квітів, ліхтарів, щоб одного дня загасити рештки тьмяного світла в твоїх неаполітанських очах. Ми заздримо — люто і чорно, ніби пропащі діти, — цим західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під світловою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво, те, що я в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин. Час від часу прошивав мене всього дерзновенний намір, щоб губами теплими дотягнутися до її вуха. Вона не опиралася б. Але я жодного разу так не зробив.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен , Бенедикт Роум , Алексей Шарыпов

Детективы / Приключения / Современная русская и зарубежная проза / Фантастика / Прочие Детективы / Современная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее