^{Як ти, мабуть, пам’ятаєш, закінчивши перекладати попередній розділ, я надумав спіймати свого непроханого гостя — таємничого незнайомця, що підмінив текст, над яким я працюю. Із цією метою я загасив у будинку все світло й удав, буцімто лягаю спати, а насправді ж лишився чатувати у вітальні, сховавшись за дверима й чекаючи на «візит». Коли я вже був майже певен, що цієї ночі ніхто не прийде, почувся якийсь шум. Я визирнув з-за прочинених дверей і встиг лише помітити, як на мене кинулася якась тінь. Опритомнів я із жахливим головним болем, замкнений у цих чотирьох стінах. Що ж до самої камери, то я вже описував її і відсилаю цікавого читача до попередніх приміток. На столі лежали Монталова редакція «Печери» і мій переклад, що закінчувався на шостому розділі, а на перекладі — записка, написана гарним почерком на окремому аркуші: «НЕВАЖЛИВО, ХТО Я. НАЗИВАЙ МЕНЕ “АБИХТО”. ЯКЩО СПРАВДІ ХОЧЕШ ВИЙТИ ЗВІДСИ, ПЕРЕКЛАДАЙ ДАЛІ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ ПЕРЕКЛАД, БУДЕШ ВІЛЬНИЙ». Наразі це єдиний контакт, який я мав зі своїм невідомим полонителем. Хоча ні: його голос без ознак статі час від часу наказує мені з-за дверей камери: «Перекладай!» І я перекладаю.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8

Я заснув, сидячи за столом (не вперше, відколи я тут), але миттю прокинувся, почувши якийсь шум. Тяжко, спроквола я випростався, обмацав праву щоку, на яку припала вся вага голови, покладеної на руки. Порухав м’язами обличчя. Витер струминку слини. До ліктів пристали кілька аркушів із останніми абзацами перекладеного сьомого розділу. Я протер очі й роззирнувся: нічого наче не змінилося. Я сидів за столом у тому самому прямокутному приміщенні, усередині бульбашки світла від лампи. Я зголоднів, але це теж була не новина. Відтак я оглянув сутінь камери й збагнув, що насправді дещо таки змінилося.

У півмороці стояв Геракл Понтор і дивився на мене своїми спокійними сірими очима.

— Що ти тут робиш? — промимрив я.

— У нічогеньку халепу ти вскочив, — сказав він. Голос його звучав точнісінько так, як я уявляв. Але це мені спало на думку вже пізніше.

— Ти — герой книжки, — запротестував я.

— А це і є книжка, — відказав розгадник таємниць. — І ти — її частина, це ж очевидно. Але тобі потрібна допомога, і тому я прийшов. Поміркуймо лишень: тебе ув’язнили тут, щоб ти переклав «Печеру ідей», хоча ніхто не гарантує, що тобі повернуть свободу, коли ти закінчиш. Але не забувай, твій тюремник неабияк зацікавлений у перекладі. Тобі тільки треба з’ясувати, навіщо він йому. Украй важливо зрозуміти, чому він хоче, щоб ти переклав цю книжку. Коли ти це знатимеш, то зможеш запропонувати йому обмін: тобі потрібна свобода, йому потрібне щось. Ви обоє можете дістати те, чого хочете, хіба ні?

— Чоловік, що ув’язнив мене тут, нічого не хоче! — простогнав я. — Він божевільний!

Геракл похитав дебелою головою.

— То й що з того? Тебе має хвилювати не його психічне здоров’я, а його інтереси. Чому для нього так важливо, щоб ти переклав цей твір?

Я замислився на хвилю.

— Бо в цьому творі криється якась таємниця.

З виразу його обличчя я зрозумів, що Геракл очікував іншої відповіді. Попри це, він сказав:

— Гаразд! Це очевидна причина. Кожне очевидне запитання повинне мати очевидну відповідь. «Бо в цьому творі криється якась таємниця». Отже, якби ти дізнався, яка саме таємниця в ньому криється, то зміг би запропонувати угоду, чи не так. «Мені відома таємниця, — сказав би ти, — але я не розповім її, якщо ти мене не випустиш звідси». Непоганий план, еге ж?

Останні слова він промовив підбадьорливим тоном, немовби не був певен, чи цей план справді непоганий, але хотів підняти мені дух.

— Власне кажучи, я дещо таки виявив, — сказав я. — Гераклові подвиги, дівчина з лілією, що…