Читаем Печера ідей полностью

^{* У своїй «в’язниці-печері» я теж бачу тіні: еллінські слова танцюють у мене перед очима — як давно я вже не бачив сонячного світла, світла Добра, яке дає життя всьому? Два дні? Три? Але десь поза тим скаженим танцем графічних знаків я відчуваю «вигнуті ікла» і «настовбурчену», «шорстку» щетину Ідеї кабана, пов’язаної з третім подвигом Геракла, ловами Ериманфського вепра. І хоча в тексті жодного разу не згадується «кабан», я все одно його бачу, і навіть, здається, чую: його хрипке рохкання, тупіт, що здіймає хмару куряви, неприємний тріск галуззя під ратицями — а отже, Ідея кабана існує, вона така сама реальна, як я. Чи Монтал так зацікавився цим твором, бо вважав, що він остаточно доводить платонівську теорію ідей? А Абихто? Навіщо він спочатку грався зі мною, підміняв оригінальний текст фальшивим, а потім ув’язнив мене? Я хочу кричати, але, гадаю, найбільшу полегшу мені дала б Ідея Крику.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька Крантор блискавично схопився на ноги, немовби терпіти далі чи то лежачу позу, чи то інших бенкетарів, чи то саму бесіду було несила. Рух цей був такий рвучкий, що Гіпсіпіл, ментор, який своїми округлими, тлустими формами скидався на Геракла Понтора, збудився від глевкої дрімоти, що змагала його від самого початку узливань, і мало не перекинув чашу з вином на чисту Спевсіппову одіж. «До речі, — промайнула Діагорові думка, — а де Геракл Понтор?» Його ложе було порожнє, але Діагор не зауважив, коли розгадник його полишив.

— Ви вмієте добре говорити, — сказав Крантор, розтягуючи настовбурчену чорну бороду у вигнутій посмішці.

Відтак став походжати довкола бенкетарів на ложах. Час від часу він хитав головою і гмикав, підсміюючись, немовби вся ця ситуація видавалася йому вкрай кумедною. Він промовив:

— На відміну від смаковитого м’яса, яким ви мене почастували сьогодні, слів у вас, як видається, невичерпний запас… Я ж забув ораторське мистецтво, бо жив у таких місцях, де в ньому не було потреби… Я знав багатьох філософів, для яких почуття — переконливіше за промову… знав також інших, яких неможливо переконати, адже їхні думки годі було висловити, зрозуміти, довести чи спростувати; ці філософи лише вказували пальцем на нічне небо: мовляв, ми не втратили мови, а провадимо бесіду, подібну до тої, яку провадять зорі над нашими головами…

Він і далі неквапливо походжав круг столу, але голос його чимраз хмурнішав.

— Слова… Ви розмовляєте… Я розмовляю… Ми читаємо… Тлумачимо алфавітні знаки… І водночас наш рот жує… Ми голодні… Чи не так?* Наш шлунок отримує поживу… Ми пирхаємо і чавкаємо… Впинаємося іклами у вигнуті шматки м’яса…

__________

^{* Саме так, Кранторе. Ще б пак голодні. Перекладаючи твої слова, я саме глитаю ті помиї, які Абихто зласкавився сьогодні налити мені в миску. Часом не бажаєш покуштувати?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він спинився і промовив з притиском:

— Зауваж, я сказав «ікла» і «вигнуті»!..**

__________

^{** Це ейдетичні слова цього розділу. Так, я їх уже давно зауважив. У будь-якому разі — дякую, Кранторе.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ніхто не зрозумів, до кого з присутніх звертався Крантор. По якійсь хвилі він знову рушив і повів мову далі:

— Повторюю, ми впинаємо ікла у вигнуті шматки м’яса, руки наші підносять чашу з вином до губ, волосся на шкірі стовбурчиться під повівами вітру, член, відчувши красу, стає дибки, а кишки наші часом працюють надто повільно… і це неабиякий клопіт, еге ж? Визнай це…***

__________

^{*** Визнаю, Кранторе. І тут ти маєш рацію. Закреп — чи не найбільший мій клопіт відтоді, як мене замкнули тут.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Та не кажи! — Гіпсіпілові здалося, що звертаються до нього. — Я не випорожнювався як слід від минулих Фесмофо…

Ментори, обурені, зацитькали його. Крантор мовив далі: