Читаем Печера ідей полностью

^{Опісля, трохи заспокоївшись, я запалив світло й остаточно переконався в тому, що допіру написав: здається, усе це — фальшива тривога. Зараз я знову сиджу за робочим столом, і серце моє помалу-помалу вгамовується. Мабуть, якась звичайна випадковість. З іншого боку, учора вночі хтось стежив за мною з-за дерев у садку, а сьогодні… Злодій? Не думаю, хоча все може бути. Але злодії зазвичай грабують своїх жертв, а не шпигують за ними. Може, він ретельно готує своє пограбування? Що ж, його чекає тут несподіванка (я засміявся на цю думку): окрім кількох старовинних рукописів, у мене вдома немає нічого цінного. У цьому, либонь, я схожий на Монтала… У цьому, і ще багато в чому…}

^{Мої думки перейшли до Монтала. Останніми днями я ще трохи довідався про нього. Загалом можна сказати, що його надмірна відлюдькуватість не була вже аж такою незвичною: зі мною відбувається те саме. Ми обоє обрали життя за містом, просторі будинки із внутрішніми й зовнішніми квадратовими двориками, схожі на оселі давньогрецьких багатіїв у Олінфі чи Тройзені. Ми обоє присвятили себе тій самій пристрасті: перекладу текстів, що їх заповіла нам Еллада. Обоє не насолодилися (або ж не настраждалися) коханням жінки, обоє не мали дітей, а наші друзі (наприклад, Арістід у його випадку і Єлена — з очевидною різницею — у моєму) — це насамперед колеги по роботі. У мене виникають запитання. Що могло статися з Монталом в останні роки його життя? За словами Арістіда, він був одержимий бажанням довести Платонову теорію ідей за допомогою ейдетичного тексту… Може, «Печера» містить той доказ, який він шукав, і це довело його до божевілля? І чому, бувши фахівцем з ейдетичних текстів, він у своєму виданні «Печери» не згадує про ейдезис?}

^{Хоч я не знаю до пуття чому, але в мене дедалі більше росте впевненість, що відповіді на ці запитання криються в тексті. Треба перекладати далі.}

^{Прошу читача пробачити мені цей відступ. Починаю знову з речення: «Голос у темряві запитав».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?

Місце було темне й запилюжене; підлога була завалена грузом і, ймовірно, сміттям — чимось, що, потрапляючи під ноги, відчувалося на дотик і на звук як каміння, і чимось, що відчувалося як м’які й крихкі рештки. Темрява панувала цілковита: не видно було ні по чому ступаєш, ні куди йдеш. Приміщення могло бути як величезним, так і крихітним; можливо, крім передніх дверей із портиком був іще якийсь вхід, а можливо, й ні.

— Геракле, зачекай, — прошепотів інший голос. — Я тебе не бачу.

У цій темряві найменший шурхіт змушував здригатися від нестримного ляку.

— Геракле?

— Я тут.

— Де?

— Тут.

У цій темряві думка про те, що там справді хтось є, мало не призводила до крику.

— Що сталося, Діагоре?

— Святі богове… Мені на мить здалося… Це лише статуя.

Геракл підійшов наосліп, простягнув руку й торкнувся чогось: якби це було обличчя живої істоти, його пальці встромилися би просто в очі. Він обмацав зіниці, упізнав спадистий горбик носа, хвилясті обриси губ, роздвоєний виступ підборіддя. Усміхнувшись, він мовив:

— Справді, статуя. Тут їх, мабуть, багато: це ж майстерня скульптора.