Читаем Останній страх полностью

— Мій брат іще й досі за ґратами, — продовжував Мет, — а моя родина подалася до Мексики у пошуках невідомо яких доказів. Якби не отой триклятий квест — ваш фільм! — то принаймні вони б залишилися живими! Моя сестра готувалася б до вступу в коледж. А мій молодший брат закінчував би перший клас.

Келлер помітила, як очі Джуді Адлер зрадливо заблищали. Мет мимоволі надав їм нову інформацію — причину, що змусила його сім’ю поїхати до Мексики.

Мет, схоже, і сам це збагнув. Він повернувся до Келлер, поглядом благаючи вибачити йому.

Келлер мовчки кивнула: нічого.

— Я всього лише прошу вислухати нас, — сказала Джуді. — Ми знайшли нові докази. Вони справді можуть допомогти. Я думаю, що ваш батько хотів би, аби ви нас вислухали.

Келлер хотіла вже було втрутитися до розмови, аж тут під’їхала Метова тітка. Вона зупинила машину якраз перед кафе.

Мет повернувся до Келлер:

— Дякую за каву. І тримайте мене в курсі, будь ласка.

Його тітка Сінді неприязно дивилася на Адлерів через віконце машини. Коли вони поглянули на неї, вона показала їм середнього пальця.

Келлер з Адлерами дивилися вслід машині, поки вона не зникла за рогом разом зі сподіваннями кіношників проінтер­в’ювати Мета для нового сезону «Жорстокої натури».

— То кажете, що у вас є нові докази? — Келлер втупилася поглядом у парочку.

На що Джуді з готовністю відрубала:

— Та вже новіші, аніж обіцяні вами результати ДНК…

— Я докладаю усіх зусиль, натискаючи на всі можливі важелі впливу, щоб отримати їх якнайшвидше, — пояснила Келлер.

Джуді насупилася.

— Сподіваюся, сьогодні ввечері ми їх матимемо. Як тільки я їх отримаю, я вам подзвоню, обіцяю. А тим часом, може, поділитеся зі мною своїми новими доказами?

Джуді поглянула на чоловіка, який у відповідь легенько стенув плечима, ніби хотів сказати: «Чому б і ні?»

Келлер вказала на вхід до кафе. Там вони могли сісти й поговорити.

— Ні, не тут, — заперечила Джуді, — здається, вони не дуже полюбляють Пайнів? Тоді нас вони точно терпіти не можуть. Ми зупинилися в одного фермера, десять хвилин машиною звідси.

— То їдьте, а я за вами.

***

Будинок фермера, напевно, бачив кращі часи. Фарба облупилася, ґанок з терасою похилилися. Кілька собак злякано кинулися навтьоки, коли Адлери зупинили свій мікроавтобус на покритому багнюкою майданчику перед будинком. Келлер припаркувала свій «ніссан» поряд.

Джуді вибралася з мікроавтобуса, старенького «форда». Іра плівся слідом за дружиною. Як на Келлер, то була його звична тактика у житті з перших днів шлюбу. Джуді махнула рукою, запрошуючи Келлер зайти до будинку разом з ними.

Келлер вийшла з машини й роззирнулася довкола. Метрів за десять від неї стояла стайня з перехнябленими на завісах дверима. Навколо — поля й поля, ні однієї живої душі навколо на милі. Вона потупала, обтрушуючи багнюку з черевиків, і піднялася сходами на ґанок. Дерев’яні східці заскрипіли. Вона підійшла до дверей і зазирнула всередину. За довгим кухонним столом сиділи за ноутбуками двоє хлопців років за двадцять. Навколо них на столі — купи паперів і порожніх бляшанок з-під напоїв. У раковині — немитий посуд.

Далі за столом сиділа доволі огрядна жінка у кедах і спортивному костюмі й розмовляла по мобільному.

Келлер почула голос Джуді, яка кликала її ізсередини:

— Заходьте. Ми не кусаємося.

У будинку панувала розруха. Потрісканий лінолеум на підлозі, зі стіни звисають клапті шпалер, ніби хтось намагався їх відідрати, але врешті покинув. Яскравий холодильник кольору авокадо гармонійно зливався із зеленим покриттям кухонних меблів.

Іра розчистив частину столу від посуду й паперів, звільняючи місце для гостей.

— Сідайте, будь ласка.

Джуді познайомила Келлер із рештою своєї команди, що спершу поставилася до неї байдуже, але почувши, що вона з ФБР, нашорошила вуха.

— Вибачте за шарварок, — промовив Іра, сідаючи поряд із дружиною навпроти Келлер. — Нам довелося працювати ночами останнім часом. Вас пригостити кавою чи бажаєте чогось випити?

— Ні, дякую. Свою норму кофеїну на сьогодні я вже виконала. — Келлер кивнула на монітори і решту обладнання: — Як справи з роботою над сиквелом?

— Повільно. А як іде розслідування смерті Пайнів?

— Так само, — відповіла Келлер.

Джуді Адлер скептично хмикнула, ніби її розвеселила така вичерпна відповідь. Помовчавши, продовжила:

— Ми зосередилися у наших пошуках на Шарлот, і те, що нам вдалося вияснити, дещо… вражає.

Джуді поглянула на одного із членів своєї команди, із зібраним у пучок волоссям, у джинсах і в’єтнамках:

— Покажи їй.

Коли хлопець поставив перед нею ноутбук, Келлер відчула від нього терпкий сморід травки. Він поклацав по клавіатурі й повернувся на своє місце.

На екрані з’явилося зображення дівчини років двадцяти п’яти з пофарбованим у рожеве волоссям.

— Шарлот була не просто моєю двоюрідною сестрою, вона була моєю найкращою подругою, — сказала дівчина.

— У вас була дружна родина? — запитала Джуді Адлер у кадрі.

Дівчина пирхнула, ніби хотіла сказати «яке там!»:

— Моя мати і батько Шарлот жили як кішка з собакою. Вони роками не розмовляли одне з одним.

— Чому це?