Від думки про це вона здригнулася. Швидко відчинила дверцята, тримаючи дистанцію. Даючи зрозуміти, що цього не буде.

— На добраніч, Ною.

Він засмучено кивнув.

— Надішли мені копії отих документів від дружини Семпсона, — нагадав він, — можливо, там знайдеться щось таке, що допоможе з помилуванням.

Зайшовши до будинку Сінді, Лів насамперед підійшла до ліжка Томмі, щоб переконатися, що він спить. Нахилилася, поцілувала малого в щічку і помолилася про себе, щоб він ніколи не дізнався, що ті зразки волосся, які вона відіслала на тест, були не Евана. Вони належали Ною.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 2

«Вони залізли в мій мозок»

ВСТАВКА — шкільне фото ДЕНІ ПАЙНА у футбольній формі

ВСТАВКА — ЗАПИС ТЕЛЕФОННОЇ РОЗМОВИ У В’ЯЗНИЦІ

ЕВАН ПАЙН

Я не розумію. Вони сказали мені, ніби ти зізнався, що вдарив Шарлот. Чому ти це сказав, Дені? У цьому немає сенсу.

ДЕНІ (схлипуючи)

Я не знаю чому. Я не пам’ятаю, але я її не бив. Я… я… я…

ЕВАН

Я знаю, синку. Я просто не розумію чому…

ДЕНІ

Тут так страшно!

ЕВАН

Тримайся, хлопчику! Я знайду тобі адвоката. Ми витягнемо тебе звідти. Але мені треба знати: ті копи, вони тобі погрожували? Вони тебе били?

ДЕНІ

Я не можу пояснити, чому я це сказав. Вони залізли в мій мозок.

Розділ 41. Дені Пайн

Дехто добре пам’ятає, де перебував, коли убили Кеннеді. Чи коли відбувся запуск космічного корабля «Челленджер». Або коли сталася аварія, у якій загинула принцеса Діана. Чи коли літаки врізалися у Вежі-Близнюки. Згадки, що пов’язуються із пережитими сильними емоціями, відкладаються глибоко у мозку, як рубці від опіку пережитою травмою. Дені Пайн багато думав про пам’ять протягом останніх семи років.

Усі його знай допитували: «Як це ти нічого не пам’ятаєш?!» Спершу — поліція, хоча вони й були переконані, що він бреше. Потім — Дейв, його адвокат із зібраним у кінський хвіст волоссям, який захищав його в суді. Згодом — оті кіношники. Чорт, навіть зазвичай байдужі до чужих справ злочинці у Фішкіллській в’язниці! Один із них, психіатр за професією, переконаний у користі маніпуляцій із пацієнтами для їхнього оздоровлення, навіть запропонував загіпнотизувати його. «Ага, обійдуся як-небудь, дякую!»

Практично всі були впевнені, що правда про те, що насправді сталося з Шарлот, ховається десь глибоко в його свідомості за сімома замками і, якщо їм вдасться якось відімкнути його пам’ять…

Не те щоб у його голові взагалі була порожнеча. Спершу Дені міг згадати хіба що уривки з вечірки вдома у «не пригадую, як його звали». Фрагменти. Як вискакували через чорний хід, коли хтось крикнув: «Копи!» Як палили вогнище посеред кукурудзяного поля. Пом’яті металеві бочки з пивом. А потім уже — як прокинувся у власному ліжку, голова тріщить, ніби по ній луплять тисячі молотків, занепокоєний погляд мо­лодшої сестри, яка стоїть поряд. «Там поліція прийшла. Де мама?»

Та з часом він почав пригадувати інші деталі. Адвокат з кінським хвостом заявив, що від тих згадок — Шарлот на вечірці, її напружене від страждань обличчя, «Мені треба з тобою поговорити!» — було мало користі, а тому краще йому тримати їх при собі.

Єдине, що Дені хотілося б навіки стерти з пам’яті, — це перший день за ґратами після винесення вироку. Як його роздягли, продезінфікували, вручили йому складену пакунком синю в’язничну форму. Як уперше зайшов до в’язниці. Як горланили при його появі насильники, убивці та інші покидьки, коли їх вивели на прогулянку і влаштували парад новачків.

«Свіже м’ясо! Свіже м’ясо! Свіже м’ясо!»

Клацання замка, коли у нього за плечима зачинилися двері камери, різкий сморід, що вдарив йому в ніздрі. Зараз, озираючись на минуле, він міг би сказати, що враження від того дня, звісно, були травматичними, але навряд вони вирізнялися чимось особливим. Дені мав час пересвідчитися, що такий прийом влаштовується щомісяця.

Тепер він був зовсім іншою людиною. Не кращою, просто іншою. Коли минулого року його перевели до Фішкілла, він демонстративно підняв голову, коли його в перший день вивели на прогулянку. Цього разу найзатятіші в’язні горланили хором: «Свіжа риба! Свіжа риба! Свіжа риба!» Що ж поробиш, в’язні особливою оригінальністю не відзначаються. Хлопчина, який ішов попереду, плакав. Дені навіть не сказав йому, щоб не смів.