Він закрив сайт банку і виставив час автоматичного надсилання електронного повідомлення Лів наступного ранку. У ньому він просив дружину викликати поліцію і потурбуватися про те, щоб Меґі залишалася у Харперів, поки не приберуть його тіло. А ще зазначав, де в комп’ютері знайти його листи для кожного з дітей. Він також написав їй, де шукати документи щодо його страхування життя, яке мали виплатити навіть у разі самогубства — він перевірив. Цілих десять мільйонів.

Він подумав про засторогу лікарки Силверстайн: лікарські засоби здатні ввести в оману пацієнта, переконати його, що існує лише один-єдиний вихід.

Але у нього ніякої омани не виникало. Спершу йому ніби хтось шептав на вухо. Голос розуму, що лунав десь у підсвідомості, підтверджуючи його останній страх: «Без тебе їм буде краще». Він робив це заради них. Щоб врятувати їх від фінансового краху. Звільнити їх від проживання зі злиднем. Ось що нашіптував йому голос. Але глибоко в душі він знав, що це зовсім не заради них.

Це для нього самого.

Щоб покласти край відчаю.

Він закинув до рота першу жменю ліків, запив скотчем. Пігулки не ковталися, доводилося стримувати нудоту. Він налив ще чарку і швидко проковтнув, чекаючи, коли почнуть діяти.

Еван не вірив у Бога. Але йому подобалася думка про впорядкованість релігії, насамперед через наявність у ній порядку. Як бухгалтер-аудитор, він дуже цінував організованість і порядок. І його притягували ритуали і традиції релігії, її правила, спрямовані на те, щоб покращити людську натуру. Повернувшись до Небраски, Лів наполягла на тому, щоб вони щонеділі відвідували церкву. Віра допомогла їй, десятирічній дівчинці, вистояти, коли померла її мати. А коли Дені посадили, вони перебралися до Напервілла, штат Іллінойс, у Евана не вистачало на віру терпіння. Та все ж, чекаючи, поки подіють медикаменти, він промовив про себе: «Господи, прости мене. І попіклуйся про них».

Ніби у відповідь задзвонив його айфон. Мелодія дзвінка була незвичною.

Еван поглянув на екран. Виявилося, відеодзвінок скайпом. Він ніколи не користувався цією програмою для відеодзвінків; номер теж незнайомий. Він не збирався відповідати, але тут йому спало на думку, що могло йтися про знак Божий, про провидіння, і вирішив відповісти.

Він схопив мобільний. Екран темний, але чулася музика, гомін натовпу, як то буває у нічному клубі або в барі. У правому верхньому куточку в маленькому квадратику він бачив власне відображення. Воно нагадувало те, що й у документальному фільмі. Камера тремтіла, нарешті з’явилося жіноче обличчя. Воно залишалося в тіні, але Еван відчував, що жінка боїться. Говорила швидко, натикаючись на людей навколо себе, її важке дихання і бухкання музики гучно передавалися маленькими динаміками телефона. Нарешті вона дійшла до більш-менш освітленого місця і зупинилася.

Зупинилося і серце Евана. Він дихнути боявся. Боявся думати. Тільки ближче підсунувся до екрана.

Дівчина щось сказала у камеру, але він не розібрав, що саме. Але оте обличчя — веснянки, біляве волосся, маленький шрам на лобі — змусило його здригнутися усім тілом. Він навіть недовірливо потер очі кулаками. Цього не могло бути.

Він спробував збільшити гучність.

Вона повторила, і цього разу її слова пролунали ясно:

— Допоможи мені.

Чиясь рука грубо схопила дівчину за волосся, зображення на екрані заплигало, заблимало і зникло.

Еван поблимав, намагаючись зосередитися. Нарешті кинувся до ванної, схилився над раковиною і запхав два пальці в рот. Його вивернуло. Коричнева рідина і капсули ліків. Більшість — іще цілі.

Еванові ноги затрусилися, у голові паморочилося. Він не знав, чи то через шок від почутого й побаченого щойно, чи то деякі ліки потрапили у кров і почали діяти. Йому не можна було спати. Треба зрозуміти, що саме він оце зараз бачив.

Еван знову схопився за мобільний, щоб перевірити номер. Ідентифікаційний номер того, хто телефонував, указував, що дзвонили з Тулума, Мексика. Він спробував передзвонити. Але ніхто не відповів.

«Ну ж бо, відповідай!» — думав він.

«Прошу тебе, відповідай, Шарлот».

Розділ 9. Мет Пайн

Мет намагався заснути, але думки в голові крутилися занадто швидко, а пружини Ґанешевого дивана подбали про решту. Втупившись поглядом в облуплену стелю Ґанешевої квартири, він лежав і прислухався до звуків нічного Нью-Йорка. Десь горланив кіт (принаймні Мет гадав, що то кіт). Десь далеко лунали сирени. Вулицями снували сміттєвози. Він спробував зосередитися на власних почуттях. Окрім неймовірного горя, відчуття провини, мук совісті, журби і болю, було ще щось, уже знайоміше, — безмежна, невгамовна самотність.

Після арешту Дені самотність стала Мету вірною супутницею життя. Спершу переїзд посеред літа з рідного міста у Небрасці до Іллінойсу. Для підлітка немає гіршого часу для переїзду, аніж посеред літа. Друзів не знайдеш. Школи зачинено на канікули, сусідська дітвора — хто у літніх таборах, хто з батьками на відпочинку, а хто підробляє.