Баттіста намагався заспокоїтися. «Цього не станеться», — переконував він самого себе. Але в його голові надалі лунав голос Міна, його приятеля-здорованя, що повторював без упину: поліція за крок від розгадки, і це дуже небезпечно. Роками мудрий Мін займав ту частину його свідомості, що віщувала найсумніші сценарії. Тієї самої частини його мозку, якою Баттіста систематично нехтував у молодості. А тому тепер він почувався зобов’язаним прислухатися до власних страхів.

Виходячи з документації, зібраної в теці, у слідчих було зовсім мало даних. Був ДНК убивці, однак наявністю його він не переймався: щоб спіймати монстра, науки забракло б, а в поліціянтів забракло б уяви, щоб поглянути за межі очевидного.

Отже, непокоїв його тільки езотеричний символ, який укотре з’явився на місці кривавого злочину. «Вони зупиняться й не підуть далі, як то вже було раніше», — сказав він сам собі. Адже навіть якщо вони розкриють правду, вони не готові її визнати.

Справжнім ускладненням був віцеквестор Моро. Зважаючи на його впертість, він би не зупинився, поки не дійшов до самого кінця цієї історії.

Чоловік з вовчою головою.

Ерріаґа не міг допустити, щоб той езотеричний символ розгадали. Та поки надворі насувався дощ, його охопило недобре передчуття.

Що трапиться, якщо воно таки справдиться?

11

Офіційно інституту Кроппа не існувало.

«Отже, ідеться про якийсь таємничий заклад, куди звозили дітей, які когось убили. Ніхто не називав би їх убивцями, попри те що саме це було їхньою справжньою натурою», — міркував Маркус.

«Жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися», — так описав цей психіатричний заклад для неповнолітніх Нікола Ґаві.

Про нього не було ані найменшої згадки в жодному із джерел. Ні адреси, ні бодай якогось натяку в інтернеті, де завжди можна було відшукати бодай щось, схоже на особливо конфіденційну інформацію.

У мережі знайшов він зовсім мало даних і про Джозефа Кроппа, лікаря австрійського походження, який задумав і створив той заклад для перевиховання дітей, котрі заплямували себе страшними злочинами, серйозність яких нерідко не усвідомлювали.

Кроппа описували як автора низки публікацій щодо усвідомлення та переживання почуття провини в дитячому віці та щодо схильності до злочинності в підлітків. Однак нічого іншого — ні біографічних даних, ні його професійного резюме.

Єдине, що Маркус знайшов в одній статті, — це те, що її автор високо оцінював виховну роль казок.

Пенітенціарій був переконаний: причиною такої прихованості було бажання захистити особисті інтереси маленьких гостей інституту. Гнила вдача певних людей могла поставити під загрозу будь-яку можливість їхнього виправлення. Однак цілком тримати цей заклад під секретом було б неможливо. У нього, без сумніву, були постачальники, а тому мали б знайтися фінансові документи, які підтверджували б таку господарську діяльність. До того ж там повинен був працювати якийсь штат, офіційно прийнятий на роботу, що отримував зарплату. Отже, єдиним логічним поясненням могло бути те, що офіційно заклад існував під іншою вивіскою, що не впадала в око пересічним громадянам.

Таким чином пенітенціарій наткнувся на «Центр допомоги дитинству “Гамельн”».

Назву запозичили з казки братів Грімм, адже саме в Гамельні одного дня з’явився казковий щуролов зі своєю чарівною сопілкою. За давньою легендою, він звільнив місто від нашестя щурів і пацюків, а потім, коли міська влада вирішила його ошукати й не виплатити винагороду за порятунок, завдяки чарам сопілки вивів за собою всіх міських дітей, які зрештою загинули.

«Дивний вибір», — зауважив подумки Маркус.

Адже нічого доброго в цій казці не було.

Заклад «Гамельн» містився в будівлі початку двадцятого століття в південно-західній частині міста. Його оточував великий парк, що за штучного нічного освітлення мав доволі недоглянутий вигляд. Такий собі будинок із сірого каменю, середніх розмірів, щонайбільше на два поверхи. Вікна фасаду були затулені віконницями з темного дерева. Усе навколо свідчило про занедбаність.

Маркус, стоячи під дощем, розглядав будівлю через заіржавілу залізну огорожу. Він пригадав коротке описання соляного хлопчика, почуте від Ніколи Ґаві. Темноволосий, кароокий, звичайної зовнішності. Худорлявий і замкнутий, але здатний викликати у дітей, що його оточували, химерний страх. Чому він там опинився? Що страшного накоїв? Відповіді на ці запитання, напевно, крилися в оцьому будинку. Тієї нічної години це місце відганяло цікавих своїм похмурим і дещо меланхолійним виглядом. Як і дитяча таємниця.

Маркус не міг чекати.

Він переліз через огорожу, стрибнув на килим зі старого мокрого листя. Утім вітер усе одно спромігся підхопити численні листочки й розкидати їх по всьому парку, нібито привиди діток бавилися, бігаючи одне за одним наперегони. Якщо прислухатися як слід, попри дощ можна було розчути їхній сміх, що виявлявся в шерхотінні.

Пенітенціарій рушив до входу.