Читаем Ловець тіні полностью

Аж тут Маркус вийняв з-під поли куртки книжку казок, яку знайшов у спальні доньки Космо Бардіті.

— «Неймовірна історія скляного хлопчика», — прочитала Сандра й поглянула на нього. — Що це означає?

Маркус не відповів.

Сандра взялася гортати книжку. Сторінок у ній було зовсім мало, майже всі вони були заповнені малюнками. У книжці розповідалося про хлопчика, який відрізнявся від інших дітей, тому що був зроблений зі скла. Він був дуже вразливий і крихкий, до того ж щоразу, коли якась частина його тіла розбивалася, він запросто міг поранити інших дітей, з плоті й крові.

— Наприкінці він стає таким, як усі, — повідомив їй Маркус про те, чим завершується казка.

— Яким чином?

— Це щось на кшталт виховної творчої роботи: наприкінці книжки є дві порожні сторінки. Це для того, щоб маленькі читачі самі вигадали, як це йому вдалося.

Сандра перегорнула книжку до кінця. Справді, на останніх двох сторінках замість малюнків були прокреслені порожні рядки, як у зошиті для письма. Потім хтось витер написане гумкою, однак у деяких місцях ще залишалися сліди від олівця.

Поліціянтка згорнула книжку й поглянула на обкладинку:

— Тут немає ні автора, ані назви видавництва.

Маркус теж уже звернув увагу на цю дивну особливість.

— Чому ти вважаєш, що ця казка має щось спільне із соляною лялькою?

— Тому що один чоловік загинув, щоб роздобути для мене цю підказку.

Маркус промовчав про запис із Сант-Аполлінаре, про монстра, який залишив повідомлення в сповідальні церкви за п’ять днів до нападу на парочку в сосновому лісі під Остією. Замість цього сказав:

— Я його бачив.

— Що? — недовірливо перепитала Сандра.

— Я бачив убивцю. У нього був при собі фотоапарат. Помітивши мене, він утік.

— Ти бачив його в обличчя?

— Ні.

— Де це сталося?

— На одній з вілл, що біля Аппієвого шляху. Там відбувалося щось на кшталт вечірки чи оргії. Зборище осіб, які тішилися насильницькою смертю. І він там був.

Аппієв шлях, той мікрорайон, де вбили двох поліціянтів під час операції «Щит».

— Чому ти його не спинив?

— Тому що хтось спинив мене, ударивши чимось важким по потилиці.

«Особа в синіх черевиках», — пригадав він.

Сандра досі нічого не могла зрозуміти.

— Патологоанатом приховує доказ, мого інформатора вбили, на мене напали… Сандро, цього монстра хтось надійно захищає.

Поліціянтка відчула, як у душі наростає тривога: комісар Креспі запевнив її, що Астольфі не мав ніякого стосунку до цієї історії, що він діяв у стані афекту, нападу божевілля, адже в результаті детальної перевірки його минулого нічого підозрілого не виявили. А якщо Креспі сказав неправду?

— У нас є його ДНК, — вихопилося в неї.

Сама не знала, чому довірилася пенітенціарію. А може, й знала.

— Це не допоможе вам його впіймати, повір мені. Тут ідеться не лише про нього одного. За ним стоять якісь інші сили. Хтось дуже впливовий.

Сандра збагнула, що пенітенціарію від неї щось треба, інакше він до неї не звернувся б.

— Одного разу мій приятель сказав мені: найкращий спосіб спіймати злочинця — зрозуміти, як він любить.

— Ти справді вважаєш, що таке чудовисько здатне когось любити?

— Ну, нині вже, можливо, і не здатне, але в минулому — так. Це казка про дітей, Сандро. Якщо я зумію знайти соляного хлопчика, тоді й збагну, на кого чи на що він перетворився, коли став дорослим.

— А від мене чого ти хочеш?

— Мого інформатора, Космо Бардіті, вбили. Намагалися видати все за самогубство, що на перший погляд може здатися правдою. Адже, якщо вірити словам його дружини, він багато заборгував. Однак я знаю, що це не так. — Маркус аж не тямився від люті, бо усвідомлював і свою вину в тому, що сталося. — Хтось забрав мобільний Бардіті після того, як убив його. Можливо, тому що він дзвонив комусь, щоб роздобути книжку казок, і напевно ж із кимось зустрівся.

Сандра знала, до чого він хилить:

— Щоб отримати роздруківки даних телеоператора, потрібен дозвіл судді.

Маркус твердо поглянув їй у вічі.

— Якщо ти справді хочеш мені допомогти, іншого виходу немає.

Вона обперлася об поруччя металевих сходів, поміж тими двома бар’єрами, що поволі насувалися на неї з боків, як лещата, і почуваючись так, мовби вона опинилася за ґратами. З одного боку — професійний обов’язок, з другого — пошук справедливості. А вона не знала, що вибрати.

Пенітенціарій ступив крок уперед:

— Я можу його зупинити.

Сандра добре знала інспектора, на якого поклали розслідування смерті Бардіті. Вона була впевнена, що справу швидко закрили б, передавши до магістратури, а потім — до архіву, як і більшість справ про самогубства.

Вона не могла звернутися з проханням до колеги, не було належного обґрунтування. Адже Сандра служила фотоекспертом, ніякого вірогідного приводу в неї не було, він би їй просто не повірив.

Попри те що та справа не належала до переліку особливо важливих, доступу до неї Сандра не могла отримати. Документація містилася в базі даних квестури, а пароль доступу був тільки у відповідального за розслідування й у відділку, що відкрив справу.