Оґі, зважаючи на його хитрість, умить збагнув, що оте «невеличке прохання», про яке вів мову Баттіста, насправді було не таким уже й невеликим, якщо той дійшов до того, щоб зустрітися з ним у туалеті. Це було на нього зовсім не схоже.

— Про що йдеться?

— Про римське чудовисько. Про монстра. Я хочу, щоб ти роздобув для мене копію рапорта поліційного розслідування.

— А того, що пишуть у газетах, тобі не досить?

— Мені потрібна решта деталей, про які засобам масової інформації не повідомляють.

Оґі мимохіть реготнув.

— Розслідування покладено на віцеквестора Моро, очільника ЦОС, до якого не так просто підібратися.

— Саме тому я прийшов до тебе, — вишкірився у кривій посмішці Ерріаґа.

— Цього разу я теж безсилий. Вибачай.

Ерріаґа скрушно похитав головою, цокаючи язиком:

— Ти мене розчаровуєш, друже. Я вважав тебе значно могутнішим.

— Помиляєшся. Існують люди, до яких я не маю доступу.

— Попри всі твої знайомства й темні справи? — Ерріаґа полюбляв нагадати іншим про їхню гнилу натуру та нікчемність.

— Попри всі мої знайомства й усі мої справи, — не побоявся повторити Оґі, намагаючись надати собі впевненого вигляду.

Баттіста повернувся до великого дзеркала, що висіло над умивальниками, і втупився поглядом у відображення Оґі.

— Скільки в тебе внуків? Одинадцять, дванадцять?

— Дванадцять, — стривожено відповів бізнесмен.

— Яка чудова велика в тебе родина! А скажи-но мені: скільки їм тепер років?

— Найстаршій виповнилося шістнадцять. Чому ти запитуєш?

— Що вона сказала б, якби довідалася, що її любий дідусь розважається з дівчатами її віку?

Оґі аж кипів від люті, але мусив зберігати спокій. Він був у незручному становищі.

— Знову ця історія… Скільки ще разів ти будеш мені нею докучати, Ерріаґа?

— Та я вже давно покинув би. Однак мені здається, що в тебе геть інші наміри, друже мій. — Він знову повернувся до нього. — Я бачив фотографії з твого останнього відпочинку в Бангладеші. Чудові знімки, особливо те фото, де ти тримаєш за ручку неповнолітню. А ще я знаю адресу однієї жіночки, що мешкає тут, на околиці, і дозволяє тобі щовівторка навідуватися до її доньки. Ти часом не за тим ходиш туди, щоб допомогти їй виконувати шкільні домашні завдання?

Оґі вхопив його за грудки:

— Я більше не дозволю тобі шантажувати мене!

— Помиляєшся, я ніколи в житті ще нікого не шантажував. Я просто беру те, що мені належить по праву. — Ерріаґо незворушно взяв його за руку й відчепив її від себе. — І не забувай: я знаю тебе значно краще за тебе самого. Хоч ти зараз і гніваєшся, та все одно зробиш, як я сказав. Тому що знаєш: зараз я тебе не видам. Знаєш, що дам тобі спокій і чекатиму наступного разу, коли ти бодай пальцем доторкнешся до ще однієї неповнолітньої. Ось тоді я і розповім про все газетярам. Скажи-но, друже мій: зумієш ти встояти перед спокусою?

Томмазо Оґі мовчав.

— Тебе лякає не те, що ти можеш втратити репутацію; тебе лякає неможливість робити те, що тобі заманеться… Еге ж? — Баттіста Ерріаґа підняв з підлоги бейсболку, яка до цього впала, а він навіть не помітив. Надів на голову. — Ти сам знаєш: коли ти помреш, твоя душа піде в пекло. Та поки ти тут, вона належить тільки мені.

5

Про операцію «Щит» дізналися засоби масової інформації.

Протягом наступних годин після подвійного вбивства журналісти накинулися на ЦОС із серйозними звинуваченнями, особливо дісталося віцеквесторові Моро. Роботу спецгрупи критикували на всі лади, постійно повторюючи слова «невідповідність» та «неефективність». У суспільній думці співчуття до двох загиблих поліціянтів затьмарювалося люттю, що наростала з кожним новим днем.

Людьми керував страх. Монстр вигравав поєдинок.

Моро був змушений відкликати операцію «Щит», щоб уникнути подальшої полеміки. Забарикадувався у квестурі зі своїми найвірнішими прихильниками, щоб розробити нову стратегію розслідування.

— Що тут коїться? — У запитанні Макса вчувалося співчуття. — Тобі ж, сподіваюся, нічого не загрожує?

— Не слухай ти того, що верзуть по телебаченню! — відповіла йому Сандра. — Вони не розуміють, про що базікають, їм аби всучити публіці сенсацію, нагнати страху!

Вона знала, що її слова не зовсім правдиві, але не знала, як ще його заспокоїти.

— Коли ти повернешся додому?

— Щойно закінчимо все тут.

Ще одна брехня. Насправді в них бракувало матеріалу для обробляння, вони просто вкотре аналізували всі елементи та проглядали базу даних суб’єктів з попередніми злочинами сексуального характеру, яких можна було допитати. Щодо решти — просто блукали в темряві.

— Ти сама як?

— Добре.

— Щось не так, Веґо. Я по тону твого голосу чую.

— Твоя правда, — зізналася вона. — Це все через слідство. Я вже відвикла від такої жорстокості.

— Ти вже кілька днів уникаєш розмови зі мною.

— Вибач, але зараз я не можу говорити.