Тепер він знав. Усе правда.

Ніхто не вказав Маркусові, куди йти. Та щойно він ступив крок уперед, черниці стали по черзі відсторонятися, щоб показати йому правильний напрямок. Таким чином він вийшов до сходів. Спершу глянув догори, а потім став підніматися. У його голові роїлися сотні думок, однак тепер усі вони набули сенсу.

Смішок Ерріаґи… «У тебе ніколи не буде такого життя, як в інших. Ти не зможеш бути тим, ким ти не є. Це твоя сутність». Кардинал знав: Маркус і надалі помічатиме аномалії, сліди зла. У тому крився його талант і його прокляття. І він ніколи не зміг би забути розчленоване тіло черниці. Ван Бурен посіяв занадто велику кількість трупів по світу, щоб Маркус укотре не натрапив на нього. До того ж ота його «сутність» не вміла поводитися інакше. «Повернешся». От він і повернувся.

«А мій останній урок коли відбудеться?» — запитав він тоді Клементе.

А той йому всміхнувся: «У потрібний час».

Ото й був останній урок його навчання. Ось чому Ерріаґа три роки тому забажав, щоб він пішов до лісу й побачив розчленоване тіло. Не було там нічого такого, чого кардинал уже не знав.

«Однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла». Отець Еміль саме так переклав слова старої. Після чого жінка вказала на медальйон, що висів у Маркуса на шиї і який він їй потім подарував.

Святий архангел Михаїл, покровитель пенітенціаріїв.

Жінка вказала на нього не тому, що просила той медальйон собі. Насправді вона хотіла сказати, що вже бачила такі самі тієї ночі, коли ван Бурен зник з Ківулі.

Ловці тіні — духи лісу — вже тоді йшли слідами місіонера. Вони його знайшли й забрали із собою.

Вибравшись на останню сходинку, Маркус зауважив, що в кінці коридору ліворуч була одна-єдина кімнатка, у якій світилося. Він неквапливою ходою рушив туди, аж поки не наткнувся на двері з важкими засувами з поіржавілого заліза.

Двері в’язничної камери.

Так він отримав підтвердження, чому протягом наступних після перебування в Ківулі сімнадцяти років Корнеліус ван Бурен більше нікого не вбив.

Він зазирнув через віконце. На стільці з темного дерева сидів старий чоловік. Плечі зігнуті, брудний чорний одяг. Під стіною — лава. І лише одна полиця, заповнена книжками. Тієї миті ван Бурен теж читав.

«Він завжди залишався тут, — сказав подумки Маркус. — Диявол ніколи не покидав Ватикану».

«Hic est diabolus», — так сказала тоді черниця, перш ніж сховатися в лісі. Достатньо було замислитися над її словами. Вона хотіла його попередити. Можливо, почувалася нажаханою долею, що спіткала її сестру. І наважилася порушити обітницю мовчання.

Диявол тут.

Одного дня Корнеліус якимось чином зміг побачити мигцем обличчя однієї з черниць, які доглядали за ним і стерегли його. Та була невинна, молода й дуже вродлива. Отоді він знайшов можливість утекти й напасти на неї в лісі, коли вона була на самоті. Утім його втеча, схоже, тривала недовго. Відразу по тому хтось його впіймав і знову кинув до його темниці. Маркус упізнав у кутку сіру сумку через плече, ще й досі можна було розгледіти темну пляму на дні.

Старий відірвав погляд від книжки й повернувся до нього. Неохайна сива борода покривала худе обличчя. Він дивився на Маркуса привітним поглядом. Однак Маркус не дав себе обдурити.

— Мені сказали, що ти мусиш прийти.

Пенітенціарій мимохіть здригнувся від його слів. Але вони лише підтвердили те, що він уже знав.

— Чого тобі треба від мене?

Старий священник усміхнувся. Зуби в нього були жовті й рідкі.

— Не бійся, це всього лише новий урок твого навчання.

— То це ти і є моїм уроком? — запитав він зневажливо.

— Ні, — відповів старий. — Я учитель.

Розмова з автором

— Перше запитання, що спадає на думку кожному, хто читає твої романи, особливо «Ловець невинних душ», а потім «Ловець тіні», ось яке: скільки в них правди? Ти можеш нам сказати?

— Відразу після виходу «Ловця невинних душ», мого першого роману цієї серії, читачі не давали мені спокою із цим запитанням.

«Невже справді існує Архів гріхів?»

Моя відповідь завжди була однакова: «Існує, а в пенітенціаріїв навіть є власний інтернет сайт: www.penitenzieria.va».

Гадаю, ніхто не допускав можливості, що дії роману могли ґрунтуватися на реальних фактах. Звісно, я скористався авторською свободою, щоб перетасувати їх на власний смак і побудувати на їх основі сюжет для роману. Однак я не відчував потреби нарікати на читачів, які поставили під сумнів правдивість ситуацій та героїв. Подив тих, хто ніколи раніше не чув про Апостольську пенітенціарію, найстаріший Верховний трибунал Ватикану, нагадував мій власний, коли я вперше дізнався про цю історію. Я ніколи не забуду, що коїлося в мене у голові тієї миті. Відразу виникло запитання і водночас — зауваження. Перше: невже жоден письменник не писав про пенітенціаріїв? І потім: яка ж бо чудова ідея для роману!