Читаем Ловець тіні полностью

Він вибрав собі для помешкання квартиру на околиці, розташовану над автомайстернею, де ремонтували старі вантажівки. Житло було невелике, і хоча він уже звик миритися з хаосом великого міста, нічна задуха досі заважала йому спати добре. Усі його речі він склав до стінної шафи. Окрім неї в кімнаті стояв старий холодильник сімдесятих років і невеличка кухня в кутку, де він готував собі сяку-таку їжу. Вентилятор на стелі ритмічно торохтів, скидаючись на гудіння великого джмеля.

Попри всі незручності він почувався вільним.

Він мешкав у Нігерії ось уже майже вісім місяців, а протягом останніх двох років багато помандрував світом. Парагвай, Болівія, Пакистан, а потім Камбоджа. У своїх постійних пошуках «аномалій» він розкрив мережу педофілів, у Ґуджранвалі допоміг арештувати громадянина Швеції, який вибирав найбідніші країни, щоб здійснювати там убивства й таким чином виплескувати свою потребу вбивати без ризику бути впійманим. У Пномпені викрив лікарню, де примушували бідних селян продавати власні органи за кілька сотень доларів. А тепер полював на банду, що займалася продажем людей: майже сотні жінок, чоловіків та дітей зникли тут безвісті протягом кількох останніх років.

Він почав знайомитися з людьми, спілкуватися. Він уже давно про це мріяв. Не забув, як страждав від самотності в Римі. Та навіть тепер його самотня сутність час від часу несподівано прокидалася. Тоді він, перш ніж зав’язати стабільні стосунки, складав свої речі та знову рушав у дорогу.

Він боявся зобов’язань у стосунках. Бо його єдине кохання, пережите після повернення пам’яті, закінчилося гірким розчаруванням. Він ще досі думав про Сандру, але вже менше. Інколи запитував себе, де вона тепер і чи щаслива. Однак ніколи не насмілювався уявити, чи є поряд з нею інший чоловік і чи вона теж інколи про нього згадує. Занадто боляче.

Зате він часто розмовляв з Клементе. Завжди подумки, насичено і плідно. Йому подобалися всі ті речі, які той не міг чи не захотів сказати йому, поки був живий. Відчував, як стискало горло від однієї згадки про останній урок його навчання, якого так і не відбулося.

Два роки тому він відмовився від сану священника. Однак згодом дізнався, що все не так просто. Він міг відмовитися від чого завгодно, але не від частки себе самого. Ерріаґа мав рацію: хай би що він робив, хай би де опинився, він залишався самим собою. Попри всі сумніви, що його мучили, нічого не міг вдіяти. А тому час від часу, коли йому траплялася на шляху покинута церква, заходив і служив месу. Інколи відбувалося щось незбагненне. Під час служби несподівано хтось заходив та слухав. Він не був певний, чи Бог справді існує, але бачив, що потреба в ньому згуртовувала людей.

Високий темношкірий чоловік стежив за ним ось уже майже тиждень.

Маркус укотре помітив його, коли проходив через гамірний і різнобарвний ринок Балогун. Той завжди тримався на відстані метрів за десять. Ринок був справжнім лабіринтом, де можна було побачити все що завгодно й легко змішатися з натовпом. Але Маркус доволі швидко його помітив і з того, як темношкірий за ним стежив, дійшов висновку, що досвід у цьому в нього невеликий, принаймні так йому здалося. Можливо, якесь кримінальне угруповання, щодо якого Маркус проводив розслідування, помітило його зацікавленість і вчепило йому «хвоста» на п’яти.

Маркус зупинився біля ятки продавця води. Розстебнув ґудзика на комірці білої льняної сорочки й замовив склянку. Поки пив, обтер шию від поту хустинкою і скористався нагодою озирнутися довкола. Чоловік теж зупинився й тепер вдавав, що роздивляється барвисті тканини на прилавку. Він був одягнений у світлу туніку, на плечі в нього висіла полотняна торба.

Маркус вирішив, що треба якось на це реагувати.

Почекав, поки голос мулли не почав скликати на молитву. Частина ринку завмерла, бо добра половина жителів Лагоса була мусульманської віри. Маркус скористався цим, щоб, наддавши ходи, пірнути в лабіринт вуличок. Темношкірий чоловік зробив те саме. Незнайомець був удвічі більший за Маркуса, а тому він сумнівався, що зможе перемогти його у відкритій сутичці, до того ж не знав, чи був той озброєний, та схоже на те, що саме так воно й було. Він мав діяти обережно. А тому звернув до глухого завулка та сховався за завісою на дверях. Зачекав, поки чоловік пройде повз нього, а по тому напав ззаду. Той завалився обличчям донизу. Маркус усівся йому на спину та обома руками щосили обхопив за горло.

Велетень намагався пручатися, однак робив це тільки для того, щоб не задихнутися.

— Чому ти мене переслідуєш?

— Дозволь сказати, — прохрипів він.

— Це вони тебе прислали?

— Я не розумію, — спробував заперечувати чоловік ламаною французькою.

Маркус сильніше стиснув горло.

— Як ти мене знайшов?

— Ти ж священник?

Почувши це, Маркус послабив хватку.

— Мені сказали, що ти розслідуєш справу про зниклих людей… — Тут він двома пальцями вийняв з-під комірця туніки шкіряний шнурок, на якому висів дерев’яний хрестик. — Ти можеш мені довіряти, я місіонер.