Маркус згадав про медальйон, який Клементе захотів повернути йому перед смертю: святого архангела Михаїла, захисника пенітенціаріїв. Настав час знову його надіти. Він пошукав у кишені, але разом з медальйоном вийняв складений шматочок картону. Йому знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, що то мапа, яку йому дав Кропп. Обидві речі він отримав від чоловіків, які були за крок від смерті. Маркус хотів уже викинути другу річ, бо оте порівняння його досі дратувало. Та, перш ніж розірвати картонку на шматки, він примусив себе востаннє поглянути на неї.

Центр Рима, відрізок від Віа-дель-Манчино до П’яцца-ді-Спанья, знизу від сходів, що вели до церкви Трініта-деї-Монті. Трішки більше, аніж за кілометр звідси.

«Зрозумієш. І здивуєшся», — так сказав йому старий.

Та що могло бути там, в одному з найвідоміших і найвідвідуваніших місць Рима? Яка таємниця могла бути схована в усіх на очах?

До тієї миті Маркус думав, що йшлося про пастку, про спосіб відволікти його від основної мети: знайти Віктора. Однак тепер він подивився на це під іншим кутом: Кропп міг послати його до найвіддаленішого та найбільш невідомого району на околиці міста, якби справді хотів просто обдурити. Тож у тому, що він учинив, не було ніякого сенсу.

«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені».

Тільки тепер, розглядаючи мапу ретельніше, Маркус звернув увагу на одну деталь. Точніше — на аномалію. Не увесь позначений червоним маршрут, що проходив через вулиці міста. Подекуди він пролягав через палаци.

«Не над ними», — зауважив Маркус.

Під ними.

Маршрут пролягав під землею.

14

Рим охопило якесь дивне пожвавлення.

Люди заполонили вулиці й відмовлялися розходитися по домівках. Місто святкувало звільнення від кошмару, пов’язаного з монстром. Найбільше вражали вечірки, що виникали спонтанно по всіх кварталах. Хтось вибирав перше-ліпше місце, щоб покласти квіти або запалити свічку в пам’ять про жертв, і вже за годину те місце доповнювали іншими предметами: м’якими іграшками, фотографіями, записками. Люди зупинялися, бралися за руки, багато хто молився.

Церкви були відчинені. Ті, що зазвичай поводилися як туристи, тепер перетворилися на натхненних вірян. Уже ніхто не соромився, коли його заставали за молитвою, коли він дякував Богові за спасіння.

Відкрита й весела віра. Так здавалося Маркусові. Втім він не міг долучитися до того карнавалу, не зараз.

Віа-дель-Манчино була неподалік від П’яцца-Венеція.

Пенітенціарій почекав, коли вулиця на деякий час збезлюдніє, щоб спуститися через лаз каналізації до столичного водопроводу, де починався позначений на Кропповій мапі маршрут. Він відсунув чавунний люк і побачив драбину, що вела на кілька метрів під землю. Тільки спустившись до кінця сходинок, він увімкнув ліхтарик.

Промінь ліхтаря освітив вузький тунель, по якому проходив водостік. На стінках тунелю можна було помітити сліди осаду різних епох. Шари бетону, гумусу, а ще — туфу й травертину. Один із шарів становив собою суміш із глиняних черепків, що колись були амфорами. В епоху давніх римлян дуже часто старий посуд, яким уже не користувалися, правив за будівельний матеріал.

Маркус рушив уперед, промінь його ліхтарика раз-по-раз перескакував з нерівної підлоги на мапу, яку він тримав у руці. На своєму шляху він натрапив на численні розгалуження, і кілька разів його брав сумнів, чи правильний напрямок він узяв, зупинявся й не знав, куди йти далі. Та вже невдовзі він опинився в тунелі, що не мав жодного стосунку до водопроводу, — можливо, його викопали на багато років раніше.

Він звернув туди. За кілька метрів помітив, що всі стіни покриті написами. Давньогрецькою, латиною і арамейською. Деякі слова пороз’їдало від часу та вологи.

«Катакомби»[22], — здогадався він.

То були підземні погребальні галереї християн і юдеїв, періоду раннього християнства. Найдавніші належать до другого століття нашої ери, коли видали наказ на заборону поховань у стінах міста.

«Дивно, що вони існували зовсім поряд від П’яцца-ді-Спанья», — подумав Маркус.

Християнські катакомби зазвичай присвячували якомусь святому. Найвідомішими вважали саме оці, де покоїлася могила святого Петра, за кілька метрів у землю під базилікою — символом католицтва. Одного разу вони з Клементе туди ходили, і той розповів йому історію знахідки решток апостола 1939 року.

Маркус ішов далі, освітлюючи стіни ліхтариком і сподіваючись побачити те, що шукав.

Він побачив його внизу біля однієї зі стін. Заввишки всього кілька сантиметрів. Не відразу його розпізнав, адже першої миті він здався лише звичайним зображенням чоловіка в профіль з розставленими під час ходьби ногами.

І тільки тоді звернув увагу на вовчу голову.

Зображення ніби запрошувало йти в тому напрямку. Маркус так і вчинив. По дорозі він знайшов ще кілька таких символів, чимдалі вище на стінах і чимдалі більших розмірів. Знак того, що той, хто виконав оті античні настінні розписи, обіцяв наприкінці маршруту відкрити щось дуже важливе.