— Протягом останніх років, поки я займався вивченням гріхів усіх тих, чиї справи значинено в архіві пенітенціарії, я навчився розпізнавати зло. А ще зрозумів, що на всіх нас лежить вина і що не досить усвідомлювати її, щоб отримати прощення. Рано чи пізно доведеться платити. І я не хочу розплачуватися за гріхи інших. Хто ті, що вирішують за мене, прелати найвищого рангу, які контролюють моє існування? Я хочу знати!

— Відпусти мене, прошу тебе.

— Я довірив їм власне життя, я маю право знати!

— Прошу тебе…

— Мене не існує, я змирився з невидимістю, від усього відмовився. І тепер ти скажеш мені, хто…

— Не знаю!

Оті всі слова, сповнені відчаю та розпачу, пролунали суцільним потоком. Маркус уважно поглянув на Клементе. У його очах блищали сльози: він говорив щиро. Болісне визнання приятеля, оте його «не знаю!», що вихопилося з уст у відповідь на жорстку прямоту його запитання, ніби розверзло прірву між ними. Маркус був ладен почути що завгодно, навіть те, що накази надходять йому простісінько від Папи. Але не це.

— Усі інструкції надають через скриньку голосової пошти, так само як я чиню з тобою. Голос завжди один, а більше я нічого не знаю.

Маркус його відпустив, він ніяк не міг оговтатися:

— Як таке може бути? Ти навчив мене всього, що я знаю: розповів про секрети пенітенціарії, повідав мені таємниці моєї місії. Я гадав, що в тебе дуже багатий досвід…

Клементе підійшов до столу, сів і обхопив голову руками.

— Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги. Він утратив пам’ять, а я мусив передати йому два конверти. У першому лежав паспорт на фальшиве ім’я та гроші, щоб розпочати життя із самого початку. А в другому — квиток на потяг до Рима. Якби він вибрав другий, я мусив надати йому додаткові інструкції.

— Щоразу ти навчав мене чогось нового…

— …того, що сам щойно вивчив, — зітхнув Клементе. — Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами. Я організовував екскурсії для пенсіонерів, навчав катехізису діток. Хрестив, вінчав, служив месу щодня. І мусив усе покинути. — Він підвів голову й поглянув на Маркуса. — Я сумую за тим, що покинув. Отже, я, як і ти, сам-один.

Пенітенціарій вухам своїм не вірив.

— Усі ці роки…

— Знаю, ти почуваєшся зрадженим. Однак я не міг відмовитися. Слухатися й мовчати — це наш обов’язок. Ми — слуги Церкви. Ми священники.

Маркус зірвав із шиї медальйон з профілем архангела Михаїла й кинув йому в обличчя.

— Передай їм, що я більше не слухатимуся сліпо та не служитиму їм. Нехай знайдуть собі іншого.

Клементе засмутився, але не промовив ані слова. Замість цього нахилився й підняв медальйон. Затим провів поглядом Маркуса, який рушив до виходу і вийшов з квартири, хряснувши дверима.

4

Він переступив поріг мансарди на Віа-деї-Серпенті. І застав там її.

Маркус не задумався, звідки вона дізналася, де він мешкає, і як увійшла. Коли Сандра підвелася йому назустріч із розкладачки, на якій сиділа, поки чекала на нього, він інстинктивно заквапився до неї, а вона так само інстинктивно його обняла.

Так вони й стояли, міцно обійнявшись, без єдиного слова. Маркус не міг бачити її обличчя, але вдихав аромат волосся, відчував тепло її тіла. Сандра поклала голову йому на груди й слухала, як б’ється в нього серце. Його охопив неймовірний спокій, ніби він нарешті знайшов своє місце в цьому світі. Вона зрозуміла, як їй хотілося цього з першої хвилини, попри те що до цієї миті навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Вони ще міцніше стиснули одне одного в обіймах, хоча й розуміли, що міцніше вже нема куди.

Нарешті Сандра відсторонилася першою. Але тільки через те, що на них чекало спільне завдання.

— Мені треба з тобою поговорити, у нас мало часу.

Маркус послухався, але ще якусь мить не міг поглянути їй в очі. Однак помітив, як пильно вона роздивляється фотографію чоловіка із сірою сумкою, пришпилену на стіні. Фото вбивці черниці з Ватиканських садів.

Перш ніж вона встигла щось запитати, він її випередив:

— Як ти мене знайшла?

— Минулої ночі я зустріла одного чоловіка. Він знає про мене все, це він мене сюди прислав.

Сандра відволіклася від знімка з фотограми й почала розповідати про те, що сталося в Колізеї.

Маркусові важко було їй повірити. Хтось усе знав. Не тільки його адресу, а й мету його місії.

— Він знав, що ми з тобою знайомі, — промовила Сандра. — І те, що три роки тому ти допоміг мені дізнатися, що сталося з моїм чоловіком.

Звідки йому було все знати?

Незнайомець підтвердив, що соляного хлопчика захищала секта. Сандра почала розповідати подробиці, однак була переконана, що чоловік щось таки від неї приховав.