Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків — як квіти, пов’язаних у китички — редькі-вок, а діди все не могли наговоритись.

— Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася — від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!

Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.

— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, — ще й перед хворобою — сидів у «кімнатах пана Карлоса», де всі пам’ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник… Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!

Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він — очима намальованими — так просто в душу і дивиться.

— Після того — Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає… бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив…

Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.

— «Наш» і «не наш» молодий пан… І так я гадаю: від того «чужого» вмерла пані, сердешна… Та-бо таки «наша» Марусенька була — Господь най їй світить!

— Земля, брате, — як коханка: коли щиро любиш — то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це — або, прости Господи, розпуста, або забава…

— Правду кажеш, брате, — хитає сивою головою Семен.

— «Ох, ох, та не люби двох!» — пісня співає… Не може Нимцьо серця відірвати від того «чужого», що йому «своє» ні від «нашого», що йому «чужим» бути не може.

На це — тільки «вода явлена»! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з’явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо…

Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови. Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.

— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас, — Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає— тьху, тьху на неї!

І раптом обмацав внучка руками.

— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?

Хлопчик вказав на ясень:

— Там, дідусечку… я загатки робив… бо землиця там така гарна, м’якенька! А воно раптом — як не штовхне мене! І от так високо, — накреслив ручкою півкруг, — з-під коріння вода тече! Так і б’є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.

Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом.

Семен перехрестився широким хрестом.

Панас мовчки скинув крислатий солом’яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев’яну біленьку липову мисочку.

— Набери швидше, брате, поки ніхто… — й обернувся до хлопчика: — Ти ж не пив тієї води, Самусе?

Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:

— Дідусю, дай редьківку! От таку, — діткнувся пальчиком до приправленого пучечка з білим хвостиком.

Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговірних слів проти «лиха, чужим вітром навіяного», — став видужувати. На місці ж «явленої води» звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.

Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою. Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.

Що ж пана Єроніма зцілила та «явлена вода», багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй,

Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам’ятні аннали свого роду, відмітив:

— Тільки подолавши в собі кволість, — як Геракл Не-мейського Лева, — знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина — як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова «явлена вода» — те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.

Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам’ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при «вулиці Лакерди»⁵⁸.

І аж до світової війни ходили «до Самсона воду пити» побожні прочани.

— Безпечним-бо путем, — казали люди, — сила тієї води провадить!..

ХРЕЩЕНИК ПОПА ІВАНА

Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «па-лацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час — немов готель.