Читаем Легенди Старокиївські полностью

Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда — внука того Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським⁵³. Але Лачерда, чи Лакер-да, — тяжко хворий молодий пан Єронім.

Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав.

А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Ла-черду.

— Милість це Божа, що витримав! — хитає сивою головою старий Семен, — Шість місяців! Півроку! В ліжку лежить Лазарем безсилим Нимцьо!.. Та все вікном у далину невідому дивиться…

Щоб розігнати сум свій безнадійний, а ще більше щоб «розговорити» вірного свого Семена, кидає Єронім до старого:

— Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам’ять й шматок життя з неї випав… Пригадую, як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарембою, коли на ту боброву зерем’яну натрапили. І хлоп’я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові Грунтів бобрів турбувати⁵⁴, коли вони де гніздо заложили. А тут, — всі ми це з хащ та верболозу бачили — усадилася боброва шляхта⁵⁵— темні-бо, майже чорні бобри на зерем’яні сиділи. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінько проти мене вмостився. А гніді —«бобри хлопи» — так темне озеро й креслять срібними смугами: дерево в писках та знов порожняком до берега по нове пливуть, хатку складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами прибивають. Аж луна іде — немов праниками б’ють!

— А пан Заремба, — притакує старий, — в одну душу: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближчого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.

— Згадую… Я від’їхав, а зі мною молодий Сангушко, двоє Масальських та Чаплинський і Путята.

— Тільки нічого з тих ловів пана Зарембових не вийшло. Найліпший-бо пес, Дзвінок, враз на корч напоровся. Так йому черево й розчепило — як випатраному поросяті. А Омелько, — як дуб міцний, плаває як в’юн, — поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість нього — чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло, луснуло — та й вже й по Омелькові. 1 тіла не знайшли!

Урвав. Згадав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліп-ше-бо сум-жалобу «забуттям гоїти».

І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі мед з водою та накапав туди темного відвару «кітчого коріння»⁵⁶.

— Випийте, Нимцю, час-бо вже…

І почав складати розкидані на ліжку хворого книжки: поеми Альфонса X, переказ поеми Кретьєна де Труа, зроблений Вольфрамом фон Ешенбахом… Відсунув свічник і сньонци⁵⁷ — до вечора ще далеко!

З перебільшеною увагою струшував солодко-пахучі квіточки акації, що вітром кинуло на парчеву ковдру хворого.

— Ми повернули на зубра… — згадував Єронім.

— Та як же було не повернути! — знизав плечима Семен, — Таки ж звіра загнали вже до засіку. І якого звіра! Що того хлопства нагнали — силу! Миттю дерев нарубали, засік навколо зубра — здо-о-ровий засік! — зробили. І місця для панства, щоб на гонитву дивитись. Все готово було. Псів — з півтуцту до засіку вкинули. Гавкають, гарчать пси — мов скажені. А під ступитись жоден не сміє, бо ж кажу: зубрище громське! Чисто тобі той «Індрик — звір, всім звірам мати», що про нього дітям у казках розповідають. Раптом: дивлюсь! — зіп’яв руки Семен, — а ви — стриб до засіку! Таки ж у сам засік… та на зубра, із шаблею, замісь того щоб оштепом з-поза стовбурів засіку кидати. Мати Пречиста! — Аж захитався з боку на бік Семен, згадуючи минулий уже жах.

— Пан Масальський — Яків — тільки встигли гукнути вам: «язика бережись!» та червону кирею з пана Чаплинсь-кого вхопили — й за вами до засіку стрибнули. А ви, немов собі намітили на видючу смерть іти, — забув про обережність Семен, — на зубра прямуєте. Він же, гемонський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норовить язиком вас зайняти. Йому ж бо аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він як звалив вас, та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли… — урвав знов, отямившись, що «прорікся», покійницю згадавши.

— Таж таки звалили потвору пан Масальський. Так до неї списом засадили, аж самі впали.

Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила знов та дивна хвиля, що тоді кинула його за засіку. Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава видина тієї Еспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.