Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.

НЕРУШИМА СТІНА

ерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.

Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі — на низькому березі ріки — спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.

Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття — Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — «Вість Благу», — що несе її далекому світові.

І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорне-не зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.

Воно — як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх — випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.

Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси — два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.

І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.

Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то — природа скитська.

Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радості життя — що побачив їх у еллінів.

Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби.

Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби, — мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.

А в душі апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, вже стало далеким…

Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті… палають помстою

очі… стиснені загрожуючо руки піднеслись вгору з прокльонами…

Реве несамовито натовп:

— Розпни! Розпни його!

І кипить розбурханим морем.

А над цим пеклом біснування — тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом…

Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний — є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.

На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці — неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.

Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю… Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест.

Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.

— Силою Хреста — знака Вічності,— у безмежність-бо продовжуються його рамена, — благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою… Благословляю вас! — промовив повним голосом апостол.

І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.

Коли ранком, на майдані, натовп обступив апостола — знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана, — полились вогненним потоком слова Андрієві…

Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру…

Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.

Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!

— А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скшіьпами кониках — злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими при похоронах взацних вождів?

— Це все було так давно!

Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули — від старих! — що також зі слів прабатьків своїх знали про те.

— Це було давно!

— Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!

— І звався нарід, що тут жив — може, наш, а може, й інший який — скити. А ми — алани…

Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся…

А в мандрівках своїх — від Дунаю уже! — стільки чув про жовтошкірих скитів, з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима…

— Скитів більше нема, — говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу….

— Як нема й страшних амазонок — жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.

— Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогру-дої богині, увінчаної місяцем, яка — як і Матір Природа — творить на те, щоб знищувати.