Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.

Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.

Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.

Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.

Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.

Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:

— Яка доля краю цієї людини?

— Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! — озвалась пітія, мов крізь сон, — Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.

— Як? — метнув словом Анахарсіс. Таки ж я — скит! — своїм звичаєм закокетував він, своїм «варварством».

— Сам у цьому признаєшся. Країна ж та — еллінським духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може.

Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.

— Назви ж наймення наймудрішого, — прочитав Амфілітос друге питання.

— Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон… — перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.

Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем…

— Яку ж подобу…

Але не довелось почути, «яку подобу має скитська душа» — третє Анахарсісове питання.

До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.

Так його, — вславленого! — на глум беруть?!

Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.

Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: «Де пройде скит — лишається смерть» справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пі-тії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями — немов від дотику пальців невидимої руки.

— Сам бог вказав майбутню пітонісу!

І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.

— Гніваєшся за поцілунок Опіді? — прошепотів, прощаючись, юнак, — Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних…

— Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! — глянула юнакові в обличчя Арга, — Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її…

Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр… зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі… Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойни-ми обіймами.

Юнак не підніс погляду на Аргу — кохання своїх юнацьких мрій.

Його покликала Земля — нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.

Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.

МИХАЙЛИК

ЇСоли Всемогутній поділив створену ним землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну, несмертельну душу, і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.

Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв’язані.