Читаем Культ полностью

— Старий, де ми тепер? — слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув'яззю, а тепер опинилися тут — у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираючись крізь дивне марево-туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим — вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.

Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево — поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні — то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.

У повітрі панувала дивна напруга — можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією — вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.

Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.

— Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? — панічно забелькотів Семпл.

У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув — тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годинник.

— Сем, ану глянь! То труба!!!

Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із

16:07 09

на

16:07 08,

а ще за кільканадцять секунд на

16:06 54.

У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?

У повітрі з'явилося щось нове — дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.

— Сем, шо робиться? Сем!

Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік. У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло. Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потворному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.

Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.

7

Дарця

Лунко закрилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.

Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:

— Ай-я-яй-я-яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?

"Не бійся, — прошепотів Юрко їй на вушко. — Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".

Але Дарця виразніше, аніж будь-коли, відчувала ґвалтовне наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь-чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.

— Ну, ви бачите? — повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.

— Які сентименти! — продовжував Корій, наближаючись. Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. — Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі!

(я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку. Це найжахливіший сон у моєму житті)

— Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь-хто на Землі! А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи... Хочеш спати — то спи, ДИТИНО! — вигукнув в'їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву. Картина затіненого лиховісного Корія

8

Дарця / сновидіння

нараз змінилася на зовсім іншу — засніжена вулиця Т. Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком — край міста, міст і ліс.

Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.

— БанзА-А-А-А-Ай!!! — верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. — БанзА-А-А-А-Ай!!! Юрко!!! БанзА-А-А-А-Ай!!!

Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.

— БанзА-А-А-А-Ай! БанзА-А-А-А-Ай!!!

Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала.

Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в'язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.