Через дві кімнати, на кухні, слуга Ремі Леґалудек мовчки стояв перед телевізором. У новинах показували фотографії чоловіка і жінки... тих самих, яким Ремі щойно подав чай.

Розділ 57

Лейтенант Колле чергував під Депозитарним банком Цюриха і не розумів, чому Фаш так довго не йде з ордером на обшук. Банкіри явно щось приховують. Вони сказали, що Ленґдон і Неве були тут раніше, але їх не впустили, бо вони не мали належного посвідчення.

«То чому вони не впускають нас, щоб ми могли переконатись?»

Нарешті мобільник задзвонив. Це був черговий з командного пункту в Луврі.

— Ну що, є вже ордер на обшук? — нетерпляче запитав Колле.

— Забудьте про банк, лейтенанте, — відповів агент. — Ми щойно одержали нову інформацію. Тепер ми знаємо точно, де переховуються Ленґдон із Неве.

Колле сперся на капот авта.

— Жартуєте.

— Мені дали адресу в передмісті. Десь неподалік Версаля.

— А капітан Фаш уже знає?

— Ще ні. Він розмовляє по телефону. Якийсь важливий дзвінок.

— То я їду. Попросіть його, хай подзвонить, як звільниться. — Колле записав адресу й ускочив до авта. Від’їжджаючи від банку, він збагнув, що забув поцікавитися, хто повідомив поліції місцеперебування Ленґдона. Утім, це не так уже й важливо. Колле радів, що має нагоду компенсувати свої попередні вагання й помилки. Він от-от проведе найефектніший арешт за всю кар’єру.

По рації він наказав п’яти автам, що його супроводжували:

— Хлопці, не вмикайте сирени. Ленґдон не повинен знати, що ми його вирахували.

А за сорок кілометрів від банку чорне «ауді» з’їхало з сільської дороги і зупинилося в тіні дерев край поля. Сайлас вийшов з авта і зазирнув крізь пруття металевої огорожі на величезний маєток. Якийсь час він дивився на залитий місячним сяйвом пагорб, на горі якого виднівся замок.

На першому поверсі всюди горіло світло. «Дивно як на цю пору», — подумав, усміхнувшись, Сайлас. Інформація, яку дав йому Учитель, вочевидь, була достовірна. «Без наріжного каменя я звідси не піду, — заприсягся він. — Я не підведу єпископа й Учителя».

Перевіривши свій тринадцятизарядний геклер-і-кох, Сайлас пропхав його між залізними пруттями і кинув на траву. Тоді вхопився за верх огорожі, підтягнувся, переліз на інший бік і скочив на землю. Не звертаючи уваги на біль від волосяниці, Сайлас підняв пістолет і рушив під гору по свіжій траві.

Розділ 58

Такого кабінету, як у Тібінґа, Софі ще ніколи не бачила. Він був у шість чи й сім разів більший за найпросторіші, найрозкішніші офіси і нагадував наукову лабораторію, бібліотеку і базар укупі. Зі стелі звисали три люстри, а на безкраїй кахельній підлозі було розкидано безліч столів, завалених книжками, творами мистецтва, пам’ятками культури і неймовірною кількістю електронного обладнання — комп’ютерів, проекторів, мікроскопів, копіювальних машин і сканерів.

— Я переобладнав танцювальну залу, — сказав Тібінґ, ніяково усміхаючись. — Танцювати мені випадає нечасто.

У Софі було враження, що ця ніч стала якоюсь зоною сутінок, де все виявлялось не таким, як вона очікувала.

— Це все вам потрібно для роботи?

— Пошук істини став моєю пристрастю на все життя, — відповів Тібінґ. — А Санґріл — моя улюблена коханка.

«Святий Ґрааль — це жінка», — думала Софі. В голові у неї | крутився калейдоскоп взаємопов’язаних тверджень, які, здавалося, не мають сенсу.

— Ви сказали, що маєте портрет жінки, яка, за вашими словами, є Святим Ґраалем.

— Так, але це не за моїми словами. Так про неї сказав сам Христос.

— Котра це картина? — запитала Софі, оглядаючи стіни.

— Гм-м... Тібінґ удав, що забув. — Святий Ґрааль. Санґріл. Чаша. — Тоді різко обернувся і показав на дальню стіну. На ній висіла величезна репродукція «Таємної вечері». Цю картину Софі щойно бачила в альбомі. — Ось вона!

Софі подумала, що не так щось зрозуміла.

— Але ж цю картину ви мені щойно показували.

Він підморгнув їй.

— Знаю, але збільшена копія набагато цікавіша. Хіба ні?

Софі благально подивилась на Ленґдона.

— Я нічого не розумію...

Ленґдон усміхнувся.

— Що ж, Святий Ґрааль і справді з’являється на «Таємній вечері». Леонардо зобразив її на видному місці.

— Стривайте, — сказала Софі. — Ви сказали мені, що Святий Ґрааль — це жінка. А на «Таємній вечері» зображено тринадцятьох чоловіків.

— Та невже? — Тібінґ підвів брови. — Ану подивіться уважніше.

Розгублена, Софі підійшла ближче до репродукції, вдивляючись у тринадцять постатей: Ісус Христос посередині, шість апостолів ліворуч від Нього і шість праворуч.

— Це все чоловіки, — повторила вона.

— Хіба? — вигукнув Тібінґ. — А хто це сидить на почесному місці, праворуч від Господа?

Софі пильно придивилась до постаті, зображеної одразу справа біля Ісуса. Вона розглядала обличчя й фігуру, і її охоплював дедалі більший подив. Особа ця мала довге руде волосся, витончені ручки і навіть якийсь натяк на бюст. Це, поза сумнівом, була... жінка.

— Це жінка! — вигукнула Софі.

Тібінґ сміявся.

— Оце диво так диво! Повірте, помилки тут бути не може. Леонардо досконало вмів відтворити різницю між чоловіком і жінкою.