«Але я там уже побувала», — подумала Софі і знову згадала ритуал, який вона бачила в підземеллі. Вона роздумувала, чи відповідний це момент, щоб розповісти Ленґдонові, що вона побачила тієї ночі в нормандському замку. Довгих десять років сором не дозволяв їй ділитися про це ні з ким. Він самих лише спогадів вона здригалася. Десь удалині завили сирени, і Софі відчула, що страшенно втомилась.

— Он там! — мовив Ленґдон і показав на величезний комплекс тенісного стадіону Ролана Ґарро, що замаячів попереду.

Софі попрямувала до стадіону. Проминувши кілька провулків, вони нарешті знайшли вулицю Аксо і поїхали нею у бік зменшення номерів будинків. Почався діловий район, обабіч вулиці тяг-лися офіси підприємств.

«Нам потрібен номер двадцять чотири, — нагадав собі Ленґдон, усвідомивши, що мимоволі вишукує очима шпиль храму. — Не будь смішним. Щоб у цьому районі виявилась якась маловідома церква тамплієрів?»

— Ось він, — вигукнула Софі і показала вперед.

Ленґдон простежив за її поглядом.

Що ж там нарешті?

Сучасна будівля. Присадкувата цитадель із величезним рівно-раменним неоновим хрестом нагорі. Під хрестом напис:

Ленґдон був радий, що не поділився із Софі своєю версією побачити тут церкву тамплієрів. Проблемою всіх фахівців, які досліджують символи, є те, що вони шукають прихований зміст там, де його й близько немає. У цьому випадку Ленґдон геть забув, що мирний рівнораменний хрест — це ще й символ нейтральної Швейцарії, зображений на її прапорі.

Принаймні тепер все стало зрозуміло.

Софі з Ленґдоном тримали ключ від сейфа у швейцарському депозитарному банку.

Розділ 41

Біля замку Ґандольфо віяв свіжий гірський вітер, що налітав сюди із самих вершин, і єпископ Арінґароса, вийшовши з «фіата», відчув холод. «Треба було одягнутися тепліше», — подумав він, намагаючись не тремтіти. Сьогодні він нізащо не хотів здаватися слабким чи наляканим.

Замок був занурений у пітьму, за винятком кількох вікон нагорі, що світилися якось зловісно. «Бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони не сплять і чекають». Він опустив голову проти вітру і рушив до входу, навіть не глянувши на куполи обсерваторії.

Священик, що зустрів його біля дверей, був заспаний. Це був той самий чоловік, що вітав Арінґаросу п’ять місяців тому, лише сьогодні він не виявляв такої гостинності.

— Ми непокоїлися через вас, єпископе, — сказав він, подивившись на годинник. Він виглядав не так занепокоєним, як збентеженим.

— Перепрошую. Авіалінії сьогодні дуже ненадійні.

Священик щось нерозбірливо пробурмотів, а тоді додав:

— Вони чекають нагорі. Я вас проведу.

Бібліотека була просторою квадратною залою, викладеною від підлоги до стелі темним деревом. З усіх боків височіли полиці, заставлені книжками. Підлога була з жовтого мармуру з чорною базальтовою облямівкою — шляхетне нагадування, що колись цей будинок був палацом.

— Ласкаво просимо, єпископе, — почувся чоловічий голос із глибини зали.

Арінґароса намагався роздивитися, хто це сказав, але світло було неймовірно тьмяне — значно тьмяніше, ніж. під час його першого візиту, — тоді все сяяло вогнями. Ніч остаточного пробудження. Сьогодні ці чоловіки сиділи в сутінках, наче чомусь соромилися того, що мало от-от відкритися.

Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав — це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.

Арінґароса пішов до них.

— Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.

— Зовсім ні, — відповів секретар, склавши ручки на величезному череві. — Ми вдячні, що ви приїхали так здалеку. Найменше, що ми могли зробити на знак шани, — це не спати і зустріти вас. Не бажаєте кави чи щось перекусити?

— Думаю, краще нам не вдавати, що це — дружній візит. Я мушу встигнути на ще один літак. Може, перейдемо одразу до справи?

— О, звичайно, — сказав секретар. — Ви впоралися швидше, ніж ми сподівалися.

— Та невже?

— Ви маєте ще цілий місяць.

— Ви висловили занепокоєння п’ять місяців тому, — зауважив Арінґароса. — То чого б я зволікав?

— Справді. Ми дуже задоволені вашою оперативністю.

Арінґароса побачив на протилежному кінці стола великий чорний дипломат.

— Чи це те, про що я просив?

— Так. — У голосі секретаря чулася тривога. — Хоча, мушу визнати, нас стурбувало це прохання. Воно здається доволі...

— Небезпечним, — закінчив за нього один із кардиналів. — Ви впевнені, що не краще переказати ці кошти на якийсь рахунок? Це неймовірна сума.

«Свобода коштує дорого».

— За свою безпеку я не турбуюсь. Бог мене захистить.

Але в поглядах чоловіків був сумнів.

— Гроші в такому вигляді, як я просив?

Секретар кивнув.

— Облігації великого номіналу на пред’явника, виписані на Банк Ватикану. їх приймають як готівку в будь-якій точці світу.