Читаем Код Да Вінчі полностью

Софі була розчарована.

— Я сподівалася, що ти це знаєш.

Ленґдон мовчки розглядав ключ.

— Схожий на християнський, — зауважила Софі.

Ленґдон не був так упевнений. Головка ключа мала форму не традиційного християнського хреста на довгій ніжці, а радше квадратного хреста — з чотирма раменами однакової довжини — який за появою випередив християнство на півтори тисячі років. Такий хрест ніяк не асоціювався з розп’яттям. Розп’яття пов’язують із латинським хрестом, який римляни перетворили на знаряддя тортур. Ленґдона завжди дивувало те, як мало християн знає, що кривава історія їхнього символу відображена в самій його назві, адже в багатьох мовах слово «хрест» походить від латинського cruciare — катувати.

— Софі, — сказав Ленґдон, — усе, що я можу тобі сказати, — це те, що такі рівнораменні хрести, як оцей, уважають мирними хрестами. Вони не придатні до розп’яття, а рівновага між їхніми вертикальними й горизонтальними елементами символізує природну єдність чоловічого й жіночого начал, що відповідає філософії братства.

Софі втомлено подивилась на нього.

— То ти не здогадуєшся?

Ленґдон спохмурнів.

— Не маю уявлення.

— Добре. Ми не можемо залишатися на дорозі. — Софі подивилася в дзеркало заднього виду. — Мусимо знайти якесь безпечне місце, щоб подумати, від чого цей ключ.

Ленґдон із сумом згадав свій комфортабельний номер у «Рітці». Зрозуміло, туди їм дороги немає.

— Може, звернутися до моїх колег з Американського університету в Парижі?

— Надто очевидно. Фаш їх перевірить.

— То, може, ти когось знаєш? Ти ж тут живеш.

— Фаш перевірить усі мої телефонні дзвінки та електронну пошту. Переговорить із колегами. На моїх знайомих краще не розраховувати. Готелі теж відпадають — вони всі вимагають посвідчення особи.

Ленґдон знову подумав, чи не краще було здатися Фашеві ще в Луврі.

— Зателефонуймо до посольства. Я їм усе поясню і попрошу прислати когось, щоб забрав нас.

— Забрав нас? — Софі обернулася й подивилась на нього, як на божевільного. — Роберте, опустися на землю. Юрисдикція твого посольства поширюється лише на його територію. Прислати когось, щоб забрав нас туди, означало б допомагати зловмисникові, який переховується від французького правосуддя. Забудь про це. Інша річ, якби ти прийшов до свого посольства й попросив тимчасового притулку. Але намовляти їх до якихось дій проти французької правоохоронної системи на території Франції? — вона похитала головою. — Можеш подзвонити до посольства хоч і зараз, і вони порадять тобі не ускладнювати ситуації ще більше і здатися Фашеві. А ще пообіцяють використати свої дипломатичні канали, щоб домогтися для тебе справедливого суду. — Вона глянула на ряд вишуканих крамниць на Єлисейських полях. — Скільки ти маєш готівки?

Ленґдон зазирнув до гаманця.

— Сто доларів. Пару євро. А що?

— Кредитні картки?

— Ну, звісно.

Софі збільшила швидкість, і Ленґдон зрозумів, що вона обдумує якийсь план. Просто попереду, наприкінці Єлисейських полів, височіла Тріумфальна арка — пам’ятник заввишки 164 фути, яким Наполеон хотів ушанувати власну військову міць. Арку оточувало найбільше у Франції кільце, воно складалося аж із дев’яти смуг.

Перед самим кільцем Софі знову подивилася в дзеркало заднього виду.

— Наразі ми відірвалися, — мовила, — але це не надовго, якщо залишимося в цьому авті.

«То вкрадімо інше, — подумав Ленґдон, — яка різниця? Ми ж однаково злочинці».

— Що ти маєш робити?

Софі на швидкості виїхала на кільце.

— Довірся мені.

Ленґдон не відповів. Довіра сьогодні щось не дуже допомогла йому. Він задер рукав піджака й подивився на годинник — це був старомодний колекційний годинник з Мікі-Маусом, який батьки подарували йому на десятий день народження. Хоч великий дитячий циферблат часто викликав здивовані погляди, Ленґдон завжди носив тільки цей годинник. Мультфільми Волта Діснея вперше познайомили його з магією форми й кольору, а тепер Мікі-Маус постійно нагадував, що в душі треба залишатися молодим. Однак зараз руки Мікі-Мауса були складені якимсь незручним кутом і показували не менш незручний час.

2:51.

— Цікавий годинник, — сказала Софі, мимохідь глянувши на зап’ясток Ленґдона. Тепер вони об’їжджали широченне кільце.

— Довго розповідати, — відповів він і опустив рукав.

— Звісно, я так і подумала. — Вона всміхнулась йому і виїхала з кільця на дорогу, що вела на північ, у протилежний бік від центру міста. Вони швидко проминули два перехрестя і на третьому звернули праворуч на бульвар Мальзерб. Закінчилися яскраво освітлені, обсаджені деревами вулиці дипломатичного кварталу. Авто занурилося в огорнутий пітьмою промисловий район. Софі різко повернула ліворуч, і наступної миті Ленґдон зрозумів, де вони.

Вокзал Сен-Лазар.