Читаем Код Да Вінчі полностью

Софі пересвідчилася в цьому десять років тому. За іронією долі, правду їй відкрив інший ключ, цілком звичайний.

Того теплого пообіддя вона приземлилася в аеропорту Шарля де Ґолля і поїхала на таксі додому. «Оце здивується дідусь, побачивши мене», — думала дівчина. Вона на кілька днів раніше приїхала на весняні канікули з Англії, де вчилася в університеті, і їй нетерпеливилося побачити дідуся й розповісти йому про нові методи шифрування, які вона саме вивчала.

Софі приїхала до їхнього паризького помешкання, але там дідуся не було. Вона засмутилась, хоч і розуміла, що дідусь не чекав на неї, тож, мабуть, працював і досі у Луврі. «Але ж сьогодні субота», — раптом згадала Софі. Дідусь рідко працював у вихідні дні. У вихідні він зазвичай...

Софі усміхнулась і побігла до гаража. Ну звичайно, його авта немає. Отже, ці вихідні — не виняток. Жак Соньєр не любив їздити містом і тримав авто лише для однієї мети: щоб їздити до свого заміського замку в Нормандії, на північ від Парижа. Після багатомісячного перебування в задусі Лондона Софі скучила за природою, свіжим повітрям і була не проти розпочати канікули негайно. Тільки-но починало вечоріти, і вона вирішила поїхати до дідуся одразу ж і зробити йому сюрприз. Софі позичила авто в подруги і поїхала на північ. Дорога звивалася поміж голих, залитих місячним сяйвом пагорбів поблизу Крьоллі. Було близько десятої, коли вона звернула на довгу алею, що вела до дідусевої фортеці. Під’їзна алея була з милю завдовжки, і, лише подолавши півшляху, Софі побачила крізь дерева будинок — великий старовинний замок, що примостився на схилі пагорба посеред лісу.

Софі була майже впевнена, що в цю пору дідусь уже спить, тож невимовно зраділа, коли помітила, що у вікнах світиться. Проте, під’їхавши до будинку, вона з величезним подивом побачила на алеї цілу купу автомобілів — «мерседеси», «БМВ», «ауді» і навіть один «роллс-ройс».

Якусь мить Софі не знала, що й думати, а тоді розсміялась. «Дідусю, дідусю, знаменитий самітнику!» Схоже, Жак Соньєр вів зовсім не таке самітницьке життя, як любив удавати. Очевидно, він влаштував вечірку, доки онука була на навчанні, і, якщо судити з автомобілів, до нього завітали деякі найвпливовіші люди Парижа.

Згораючи з нетерпіння, вона поспішила до дверей. Але виявилося, що парадні двері зачинені. Вона постукала. Ніхто не відгукнувся. Збентежена, Софі обійшла будинок і спробувала зайти з двору. Але там теж було зачинено. І теж ніхто не реагував на стук.

Спантеличена, Софі постояла якусь мить і прислухалась. Але почула тільки тихеньке завивання холодного нормандського вітру, що кружляв над долиною.

Не чутно було ні музики, ні голосів.

Нічого.

Серед цілковитої тиші Софі швидко пішла знову за будинок, видерлася на купу дров і зазирнула до вікна вітальні. Те, що вона побачила, просто не вкладалося в голові.

Та тут порожньо!

На всьому першому поверсі, схоже, не було нікого.

Де ж усі?

Не на жарт стривожена, Софі побігла до комірчини з дровами і дістала запасний ключ, якого дідусь тримав про всяк випадок під ящиком з трісками. Тоді кинулася до будинку й відчинила парадні двері. Щойно Софі ввійшла до порожнього передпокою, як на щитку системи безпеки заблимала червона лампочка — то було попередження, що новоприбулий має десять секунд, щоб увести відповідний код, бо інакше спрацює сигналізація.

«Під час вечірки він увімкнув сигналізацію?»

Софі швидко ввела код, і лампочка перестала блимати.

Вона обійшла весь будинок і не знайшла нікого. Нагорі теж. Спустилася знову до порожньої вітальні і хвильку постояла в тиші, розмірковуючи, що ж це таке відбувається.

І раптом Софі щось почула.

Приглушені голоси. Здавалося, вони долинають звідкись знизу. Але звідки? Софі припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, цей звук точно йшов знизу. Голоси начебто співали... чи монотонно бубніли? Вона налякалась. Усе це виглядало дуже дивно, тим паче що в будинку взагалі не було підвалу.

Принаймні, наскільки їй було відомо.

Софі уважно оглянула вітальню й зупинила погляд на єдиному предметі в цілому будинку, який, здавалося, був не на.своєму місці. Старовинний обюссонський гобелен, що його дідусь так любив, завжди висів на східній стіні біля каміна. Сьогодні ж його чомусь відсунули вбік, а на його місці лисніла гола дерев’яна стіна.

Софі підійшла до цієї стіни й помітила, що тут спів чується голосніше. Повагавшись, вона притиснулась вухом до стіни. Голоси стали чіткішими. Люди таки справді щось ритмічно наспівували. .. але слів Софі не розрізняла.

Отже, за цією стіною є ще якесь приміщення!

Софі обмацала краї дощок і намацала невеличке заглиблення, а ньому — вушко. Воно було дуже майстерно заховане. «Потаємні двері!» Серце в Софі шалено калатало. Вона пропхала палець у вушко і потягнула його на себе. Важка стіна безшумно відсунулась. Знизу, із темряви, долинали голоси.

Софі прослизнула крізь отвір у стіні й побачила гвинтові сходи, викладені з грубих кам’яних плит. Вона бувала в цьому будинку з раннього дитинства, але не мала жодного уявлення про ці сходи!