Закривавлений монах спокійно одягнув знову рясу і, тримаючи в руці свій приз, рушив до вівтаря, де стояла Біблія.

Сестра Сандрін, затамувавши подих, нечутно вийшла з балкона й кинулася до своєї кімнатки. Там вона опустилась навколішки перед ліжком і дістала заклеєний конверт, який заховала тут у дальньому кутку багато років тому.

Розірвала його й побачила чотири паризькі телефонні номери. Тремтячою рукою почала набирати по черзі номер за номером.

А тим часом Сайлас поклав кам’яну табличку на вівтар й узяв до рук Біблію в шкіряній палітурці. Почав нетерпляче гортати сторінки й відчув, що його довгі білі пальці спітніли. Нарешті знайшов у Старому Завіті Книгу Йова. Відшукав тридцять восьмий розділ. Повів пальцем уздовж колонки тексту, наперед уявляючи, як от-от прочитає заповітні слова.

Вони вкажуть шлях!

Знайшовши нарешті вірш одинадцятий, Сайлас прочитав його. Там було лише кілька слів. Збентежений, Сайлас прочитав його знову, відчуваючи, що сталася якась жахлива помилка. У вірші було сказано:

І тут ось межа твоїх хвиль гордовитих!

Розділ 30

Начальник охорони Лувру Клод Ґруар аж кипів від люті, стоячи над своїм бранцем, що розтягнувся на підлозі перед «Моною Лізою». «Цей негідник убив Жака Соньєра!» Для Ґруара і його підлеглих Соньєр був наче рідний батько.

Цієї миті Ґруарові понад усе на світі хотілося натиснути на курок і випустити Ленґдонові кулю в спину. Як начальник охорони, Ґруар був одним із небагатьох службовців, які носили насправді заряджену зброю. Однак він нагадав собі, що смерть від кулі була б для Ленґдона подарунком порівняно з тим, що йому незабаром доведеться зазнати від Безу Фаша й французької правоохоронної системи.

Ґруар витягнув з-за пояса рацію і спробував сконтактуватися з колегами, щоб ті надіслали підмогу. Але в динаміку лише щось голосно тріщало. Додаткові електронні засоби стеження, встановлені в цій залі, створювали перешкоди, що повністю виводили з ладу систему зв’язку служби безпеки. «Мушу підійти ближче до дверей». Тримаючи Ленґдона під прицілом, Ґруар почав повільно відступати до виходу. Але вже на третьому кроці він раптом помітив щось таке, від чого завмер на місці.

«Що це в біса?»

У центрі зали з’явилось якесь дивне марево. Якась постать. Тут є ще хтось? У темряві він розгледів жінку, вона швидко йшла до лівої стіни. Поперед нею по підлозі туди-сюди бігав блакитний промінь світла, так наче вона щось шукала й світила собі кольоровим ліхтариком.

— Хто тут? — голосно запитав французькою Ґруар, відчувши вдруге за останні тридцять секунд приплив адреналіну. Він уже й не знав, у кого тепер цілитися й куди відступати.

— Науково-технічний відділ, — спокійно відказала жінка, продовжуючи обстежувати підлогу зі своїм ліхтариком.

Науково-технічний відділ поліції. Ґруар аж спітнів. «Я думав, усі агенти пішли!» Тепер він упізнав ультрафіолетовий ліхтарик, яким послуговувалися працівники технічної служби, однак і досі не міг збагнути, чому судова поліція шукає доказів у цій залі.

— Ваше ім’я! — крикнув Ґруар, відчуваючи, що тут щось не так. — Відповідайте!

— Це я, — спокійно відказала жінка французькою. — Софі Неве.

Ґруарові здалося, що він уже десь чув це ім’я. Софі Неве? Начебто так звуть онуку Соньєра? Колись вона приходила сюди з ним, іще дитиною, але це було так давно. Ні, це не може бути вона! Але навіть якщо це Софі Неве, то однаково не варто їй довіряти: до Ґруара докотилися чутки, що Соньєр з онукою серйозно посварилися й уже давно не спілкувалися.

— Ви мене знаєте, — сказала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого дідуся. Повірте.

Але Ґруар не збирався отак взяти й повірити їй. «Мені потрібна підмога!» Він знову спробував скористатися рацією, але так само марно. До дверей залишалося ще добрих двадцять ярдів, і Ґруар повільно позадкував, вирішивши тримати під прицілом чоловіка на підлозі. А тим часом жінка на протилежному кінці зали спрямувала ультрафіолетове світло догори й почала уважно оглядати велику картину, що висіла навпроти «Мони Лізи».

Збагнувши, що це за картина, Ґруар затамував подих.

«Що, на милість Бога, вона там робить?»

Софі Неве відчула, що в неї на чолі виступив холодний піт. Ленґдон досі лежав на підлозі, розкинувши руки й ноги. «Тримайся, Роберте. Ще трохи». Знаючи, що охоронець ніколи не вистрелить у жодного з них, Софі зосередила всю увагу на тому, по що вона, власне, сюди прийшла: почала уважно обстежувати все довкола одного конкретного експоната — іншої картини да Вінчі. Але ультрафіолетове світло не виявило нічого особливого — ні на підлозі, ні на стінах, ні на самому полотні.

Тут мусить щось бути!

Софі була абсолютно певна, що правильно розшифрувала вказівки дідуся.

А хіба їх можна було розшифрувати інакше?